Головна

Призов весна-2021

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Офіційно

Опубліковано: П'ятниця, 05 березня 2021, 08:03

Бахмацький районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки розпочав призовну компанію весняного призову 2021 року.

Відповідно до статей 15, 16, 43 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»,Указу Президента України від 24 лютого 2021 року № 71/2021 «Про звільнення в запас військовослужбовців строкової служби, строки проведення чергових призовів та чергові призови громадян України на строкову військову службу у 2021 році», на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу. При цьому в зону військових дій строковиків не відправляють.Для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову військову службу у Збройних силах України та інших військових формуваннях України, термін служби складе до 18 місяців. Для українців з вищою освітою магістра (спеціаліста), – до 12 місяців.

Законом України про військову службу, призовникам належить разова матеріальна допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів. Крім того, рішеннями сесій об’єднаних територіальних громад були затверджені «Програми популяризації військової служби на 2021 рік», в якій передбачена одноразова грошова матеріальна допомога особам, які призвані Бахмацьким районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки на військову службу за контрактом та на строкову військову службу. За всіма працівниками, призваними на строкову військову службу, на весь період служби зберігається місце роботи, посада і виплачується середній заробіток.

Аналіз проведення осінньогопризову 2020 року показує безвідповідальне ставлення юнаків призовного віку до проходження військової служби у ЗСУ.

Було складено 21 адміністративний протокол та відкрито два кримінальних провадження за ст.335 КК України за ухилення від призову на строкову військову службу, що карається обмеженням волі на строк до трьох років.

Для уникнення непорозуміння та попередження адміністративних правопорушень просимо громадян призовного віку надати до Бахмацького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки документи підтверджуючи право на відстрочку.

Звертаємо увагу, згідно Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», у разі якщо за будь-яких обставин повістка не надійшла, громадяни призовного віку зобов’язані з’явитися до призовної дільниці в десятиденний строк з дня початку відповідного чергового призову (до 10 квітня 2021 року), визначеного Указом Президента України.

Строкова військова служба – конституційний обов’язок кожного громадянина України!

Нагадав старий записник...

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 14:28

Час від часу розгортаю старі записники, інколи трапляються цікаві нотатки, які повертають у минуле. Цей пожовклий від часу блокнот нагадав про подорож у сусідню Тиницю, де збирав матеріал про страшну трагедію. Перечитав заново, уява ще раз перенесла у засніжений 1943, до 23 лютого, саме того дня було закатовано 136 місцевих жителів. До спогадів про жахливу подію навернула колишня тиничанка Ніна Сергіївна Козловська, вона ж допомогла тоді відшукати свідків того страхіття.

Зателефонував до Ніни Сергіївни, нагадав про події 78-літньої давнини.

- Ніколи не забуваю про те страхіття, хоча знаю про нього з переказів рідні, зі спогадів земляків. Тоді відлетіла до Господа душа моєї тіточки Маври Євдокимівни Тютюник і її синочка, мого двоюрідного братика, Іванка. Вічний їм спокій.

Зі спогадів очевидців:

Любов Степанівна Кучер народилась у 1931. Її свідчення цінні тим, що саме у батьківській клуні, на очах її родини, відбулось те катування. Ще напередодні до хати завітали двоє поліцаїв, поцікавились, чия то стодола, і порадили винести звідти інвентар і збіжжя. Це не дуже здивувало, бо німці вже використовували її під стайню для обозних коней. Та наступного дня сюди почали звозити людей, були і старі, і діти. Родина Кучерів припала до вікна, що виходило на город. Це помітив хтось із поліцаїв і дав погрозливий знак. Тоді моя оповідачка разом із тіткою перебрались у сіни до невеличкого віконечка і продовжили спостерігати ту жахливу картину. Людей заводили до клуні, звідти лунали приглушені постріли.

Потім нелюди підпалили будівлю. Горіло страшно, сам хлів палав, як сірник. Там залишалося доволі соломи і ще необмолочених кулів, сіно для корови, дрова. Сильний рвучкий вітер, досить звичний для лютого тих років, відносив звуки на протилежний бік. І ті, хто жив на сусідній вулиці, не могли винести відчайдушних криків, який доносився З МІСЦЯ катування. Дехто з сусідніх хат позабивалися у печі, затуливши вуха і обмотавши ганчір’ям голови, аби не чути того страхітливого, несамовитого, нелюдського завивання. Волосся стояло дибки. Інші, не стримавши відчайдушних волань, вибігали з хат і бігли засніженим полем галасвіта...

Марія Сергіївна Грищенко народилась у 1926. Батько, Сергій Матвійович, працював до війни головою колгоспу, мама, Парасковія Лавринівна, була рядовою колгоспницею. Вона теж розповіла про подробиці того жахливого дня. У неділю гостювала на весіллі у сусідньому хуторі. У понеділок - не дочекалась батька, який обіцяв приїхати саньми, вирушила в село пішки. А вранці, у вівторок, дівчат забрали до Бахмача на роботу в німецький склад. 17-літня Марія на обідній перерві розв’язала вузлик, налаштований мамою, та їсти чомусь не хотілось, душу турбував якийсь неспокій.

- Дівчата, дивіться, у нас, в Тиниці, щось горить!

На шляху додому , вже ввечері, Марію зустріли жінки і сповістили, що батька спалили, У Марії підкосились ноги:

- А маму ?!! - зойкнула дівчина. - ЇЇ теж...

Білий світ поплив перед очима. Жінки привели її до тями і попередили, щоб додому не поверталась. Подалась Марія спочатку до сестри, а потім зачаїлась на кілька днів у хрещеної матері. А в цей час вдома ревла негодована худоба. Дехто з рідні кидав потайки щось похапцем, аби від морозу живність не заклякла.

Дев’ятини по страчених батьках Марія все ж вирішила відбути у рідній хаті. А добою раніше з острахом побувала на місці, де кати замордували її рідних. У снігу сиротливо лежали кільканадцять металевих хрестиків і гребінців, рештки одягу, чиїсь ґудзики. Сльози залили обличчя. І щось гірке підступило до горла, перекрило повітря. Час від часу, те „щось” заважає дихати довше півстоліття.

Тоді на дев’ятий день у її хату підселили непроханих квартирантів. Один з німців, рудий, як мідний чайник, весь час дивився на дівчину винуватими і співчутливими очима. Він кілька разів приносив у термосі якусь страву із своєї польової кухні, заносив воду, пробував чимось допомогти, але Марія провжувала боятись і його, і решту окупантів. А ще більше трясло від одного нагадування про поліцаїв...

Анастасія Яківна Струць, 28-го року народження.

- Господи, заступи і борони, - кладе на себе хреста моя нова співрозмовниця. - Мене й зараз трусить, як згадаю теє страхіття. Це зараз живу поруч з цим трагічним місцем, а тоді мешкала з батьками на Кущовому. Так звуть куток на протилежному боці села. Почали нас тоді збирати, було двоє літніх, настільки немічних, що довго вдягали, потім шукали підводу. А як доставили до сільської управи, то там вже юрбились німці. Вони були чимось наполохані, їхній офіцер сказав, що ми звільнені, можемо повертатись по домівках. Він іще щось говорив, мовляв, німці не ображають мирне населення, і продовжував ув цьому дусі.

Анастасія Яківна не могла пояснити достовірно, чому поліцаї поставились до односельців по-звірячому. Серед найманців було чимало з числа розкуркулених, із сімей, де багатьох забрав голодний 33-й. Може, цим пояснювалася їх лють. Але ж, що стосується її родини, то батьки були рядовими колгоспниками. Мама порала то свиней, то курей. Правда, зять був бухгалтером у колгоспі, але чи було це причиною, що могла загинути її родина, літня тиничанка так і не знає.

- Утоли мою печаль, - починає читати молитву Анастасія Яківна, ту молитву, яка, на її думку, вберегла від страшної смерті. - Все від Бога, - продовжує вона. - Ледь не скінчилось моє життя на цій вулиці. А , бачите, і як вийшло, на цій вулиці і живу. Народила тут дітей, ось чекаю у гості онуків. Все від Бога. Коли б Господь був у всіх людських душах, не оуло б всього того лиха, яке випало нашому поколінню. Не трапилось би голодовки, не забирали б людей у 37-му і не скоївся б отой страшний вівторок 23 лютого 43-го.

Борис БОБРИШЕВ

Збереглося фото із пам’ятничком тієї пори.

У пам’яті серця

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 13:27

У руках краєзнавчі матеріали „Слово про журналіста”, видані Бахмацькою центральною районною бібліотекою до 80-річчя від дня народження Миколи Федоровича Шевченка. Дивуюся, як збіг час, минуло десятиліття і вже визрів 90-річний ювілей. Перегортаю сторінки, перебігаю очима знайомий матеріал, бо сама ж і готувала. Ловлю себе на думці, що багато виклала б тепер інакше, бо нині знаю про Миколу Федоровича більше, ніж тоді. Переважно в уяві моїх земляків він постає якраз журналістом, що і винесене у заголовок міні-видання. Пізніше дізнавалася про інші його таланти і захоплення. Виявляється, наш земляк мав хист малювати, красиво співав, знав безліч українських народних пісень. Акторські його здатності відзначали чимало моїх співрозмовників. Недаремно був ватажком драмгуртка у сільському клубі і агітував колег-аматорів на виступи не лише перед земляками, обходили зі своїми виставами ближні хутори і села навколо Красного Колядина на Талалаївщині.

І все ж головна його талановитість, як і має бути у носія промовистого прізвища ШЕВЧЕНКО, це Божий дар володіння словом так, що лунало воно з вуст доречно, виважено, влучно. Його поезія відрізнялась довершеною римою. Це він протягом багатьох років озвучував вуста Панаса Половотряса, який звертався до читача доволі часто. І тоді передплатники районки тривалий час згадували, а то і цитували у спілкуванні вдалі рядки Панаса, який викривав бюрократів, ледарів, недолугих керівників. Дивно, але окремі крилаті фрази чути й досі.

Так, головна справа М.Ф. Шевченка - районна газета, якій віддав чверть століття життя. За роки його керівництва на сторінках «Радянського села» - однієї з найпотужніших районок на Чернігівщині з 19-тисячним тиражем(!) видавалися тематичні сторінки, що торкалися найрізноманітніших проблем тогодення. Серед них - «Сім’я та школа» і «Медична», «Економічна» і «Люби та знай свій рідний край»... Особливою популярністю користувалася літературно-мистецька сторінка «Струни серця», на шпальтах якої пробували своє перо початківці. Останніми Микола Федорович опікувався з особливою турботою, бо і сам почав писати ще з шкільних років. Недаремно редакція «Радянського села» стала „кузнею кадрів”. Троє журналістів з колективу, очолюваного Миколою Федоровичем Шевченком, пішли редакторами в інші райони, двоє очолили обласні газети. Це чудово!

І все ж найбільше враження на мене справляло його володіння мовою. Він і справді користувався „співучою і солов’їною”. Якось запросили до нашої бібліотеки гостей, серед них були і Шевченко та Кашка. Стала свідком їх спілкування, говорили вони невимушено і природно, слова немов би лилися, як завчені тексти. Саме тоді прокинулося бажання знати українську досконало. Зараз багато полеміки навколо цієї проблеми, а все просто, серед нас бракує носіїв мови рівня Миколи Федоровича і Володимира Васильовича. До речі, член Асоціації Українських Письменників, член Національної Спілки Письменників України Володимир Кашка вважав Миколу Федоровича своїм учителем.

Збігає час, стрімко змінюються пріоритети цінностей, та і на тлі тих змін пам’ять серця свято береже імена талановитих людей рідного краю, серед яких і мій земляк – патріот і літописець Бахмацького краю, рідного Присеймів’я Микола Федорович ШЕВЧЕНКО.

Яна Гросман - бібліограф міської
бібліотеки для дорослих

P.S. Такі люди, як Микола Федорович ШЕВЧЕНКО, заслуговують, аби їх згадували частіше, ніж трапляються їх ювілеї. Пропоную районній газеті відродити літературно-мистецьку сторінку «Струни серця» і назвати ім’ям її засновника - Миколи Шевченка.

Не тьмяніють подвиги фронтовиків

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 13:26

Нагадаю, Курінь відправила на фронти Другої світової війни 2340 своїх доньок і синів. Нині залишаються з нами лише двоє, старшому з них, Івану Івановичу Савченку, виповнилося днями 98. Вже багато літ керівники села, сільська ветеранська організація і активісти громадського життя вітають фронтовиків-іменинників, перевідуючи їх вдома. Було заведено прибувати з гостинцями, про це дбав директор ПСП „Авангард” Василь Миколайович Булах.

Зазвичай передав мішок цукру та щойно змелене борошно. А цього разу ледь не вийшла осічка. Справа у тому, що Іван Іванович мешкає на території іншого господарства, до того ж працював у місті. Було не зовсім зручно звертатися до керівника за „презентом” для іменинника зі сторони. І треба ж, В.М. Булаху стали відомі наші сумніви - непереливки.

- Втомився вже говорити, у нас не повинно бути своїх і чужих. Живемо в одному селі. А що стосується ветеранів війни, то навіть гріх ділити. Івана Івановича пам’ятаю, хоча вже давненько він не відвідував наших заходів. Це ж справжній фронтовик, честь і хвала, що захищав рідну землю і добивав ворога у лігві в роки Великої Вітчизняної.

Поспішіть до складу і мерщій до іменинника, він вже заждався. Із задоволенням приєднався б до гурту, хочеться зустрітися, та знову справи. Передавайте привіт, на 100-річчя обов’язково завітаю, так і перекажіть, - наставляв директор, він же і депутат районної ради.

З особливим задоволенням привітали з днем народження нашого колишнього воїна-артилериста. Іменинник теж був явно вдоволений, зрадів не стільки гостинцям, як візиту шанованих гостей. Літа вже даються у знаки і спілкуватися ветеранові вже важкувато. Але орденоносець відповів на запитання.

- Найпам’ятнішим днем на фронті було 9 травня 45-го.

- Найхвилюючі події у мирні дні - народження дітей.

- А болючішим у наш час стало повідомлення, що у серці країни, у столичному Києві українці стали проливати кров один одного. Від чорної тієї новини постарів остаточно, - ділився фронтовик-довгожитель.

Час дається взнаки, Іван Іванович далеко вже не той орел, яким знали у минулі роки. Але не тьмяніють бойові нагороди артилериста: медалі „За звільнення Варшави” і „ За перемогу над Німеччиною” та орден Червоної Зірки. Як не зблідне і наша вдячна пам’ять за вікопомний подвиг нашого земляка-орденоносця.

Василь Слабій,
голова сільської ветеранської організації

На знімку: портрет нашого іменинника занесено на стенд фронтовиків.

На Чернігівщині рятують рибу від задухи

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Офіційно

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 12:25

Під час проведення моніторингу зимівлі риби Чернігівським рибоохоронним патрулем встановлене зниження вмісту кисню у воді.

Тому прийнято рішення негайно вийти на водойми області з метою порятунку водних біоресурсів від задухи.

19 лютого 2021 року державні інспектори Чернігівського рибоохоронного патруля, громадські інспектори та працівники сектору водної поліції прорубали більше двадцяти ополонок на озері Глушець Чернігівської громади.

Напередодні подібні заходи були проведені на озерах Остерської громади і плануються в подальшому.

Чернігівський рибоохоронний патруль

«…Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!»

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Зі школи й про школу

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 11:23

25 лютого 2021 року виповнюється 150 літ від дня народження геніальної поетки, мисткині світового рівня Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки). Спілка Українських Освітян Діаспори оголосила 2021 рік Роком Лесі Українки. Письменниця – надзвичайно багатогранна особистість, про неї Микола Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти таке ім`я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю».

З нагоди святкування ювілею талановитої поетки й громадської діячки Лесі Українки в Бахмацькому закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 відбулося літературно-музичне свято «Хотіла б я піснею стати…», мета якого – формувати вміння відчувати й передавати «музику» Лесиного слова, його мелодійність, виховувати любов та повагу до безсмертного імені Лесі Українки.

Учні закладу, готуючись до святкового заходу, підготували презентацію з промовистою назвою «Обернуся в легенду…», виставку творів талановитої художниці слова «На крилах пісень», портрет Лесі Українки обрамили вишитим рушником та букетами квітів. Ведучі літературно-музичного свята – десятикласники Винник Анастасія та Журко Степан – закликали присутніх: «Услухаймося в її завжди живі поезії. І нехай на їх голос озветься наша душа!»

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Звягелі (нині Новоград-Волинський, що на Житомирщині). Майбутня співачка «досвітніх огнів» росла в інтелігентному середовищі родин Косачів і Драгоманових. Це була обдарована дитина. Мала напрочуд гарну пам’ять. У чотири роки вона вже читала. У п’ять навчилася писати й грати на фортепіано. «Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу», – говорила Леся Українка.

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зі мною,
Того я щирим серденьком вітала.

Дитячі любі роки майбутньої поетки, «коли так душа бажала незвичайного, дивного», минали на Поліссі. Лагідна й добра дівчинка була надзвичайно стримана, терпляча й витривала, із винятковою силою волі:

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль заходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

Цікаві й захопливі факти біографії Лесі Українки були представлені в її неперевершених поетичних творах, які майстерно декламували школярі Гриненко Катерина й Гриненко Софія, Шарій Артем, Юрченко Аліна, Степаненко Алла, Красна Катерина та інші. Усім присутнім на святі сподобалась інсценізація вірша «Мамо, іде вже зима…», що супроводжувалася демонстрацією однойменного відео.

Лірична героїня Лесиної лірики, як і сама авторка, відчувала красу рідного краю, уміла не просто милуватися краєвидами й слухати голоси природи, а ніби спілкувалася з нею:

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Дівчина була дуже здібною до музики, чула в собі покликання музиканта. «Мені часом здається, – писала Леся, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Цей «жарт» – хвороба, із якою вона вела «тридцятилітню війну». Біль прощання з музичним інструментом, якому довіряла свої дівочі таємниці, поетка описала у вірші «До мого фортепіано», який проникливо прочитала Ворона Вікторія під звуки мелодії «Місячної сонати» Людвіга ван Бетховена.

Життя краяло Лесю Українку глибоко й дошкульно. Калинова Лесина сопілка ридала потоками сліз нестримних, раптових, що рвались із глибини самого серця. Та вона вміла стримувати «хвилю ридання гарячу», стискати серце лещатами залізної волі, у палких мріях творити бойову пісню:

Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу,
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.

Леся Українка не скорилася долі, гордо проголосила: «Contra spem spero!», що в перекладі з латинської мови означає «без надії сподіваюсь».

Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

Гучними оплесками присутні на святі подякували учню 10 класу Ільченку Дмитру за виконання пісні «Contra spem spero!»

Наша «бронза»!

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Спортивна сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 10:20

20 лютого в місті Борзна відбувся обласний турнір з міні-футболу серед ветеранів (50 років +) «Честь і Слава».

У турнірі брали участь команди з міст Борзна, Бахмач, Прилуки та Ніжин.

Турнір проходив по коловій системі.

У першій грі Борзна – Прилуки, рахунок 2:2.
У другій грі Ніжин – Бахмач, рахунок 2:1.
Третя гра Борзна – Бахмач, рахунок 1:1.
Четверта гра Ніжин – Прилуки, рахунок 2:1.
П’ята гра Борзна – Ніжин, рахунок 2:3.

В останній грі, програючи 0:2, за декілька хвилин наша команда зрівняла рахунок, а завдяки фантастичному гольовому пасу Олександра Каземіра наша команда зуміла вибороти бронзові нагороди.

Склад команди:
Анатолій Бондар, 1966 р. н.
Леонід Косівцов, 1964 р. н.
Сергій Цикловський, 1967 р. н.
Валентин Бойко, 1965 р. н.
Сергій Живодір, 1970 р. н.
Олександр Каземір, 1971 р. н.
Віктор Федченко, 1960 р. н.
Борис Мицик, 1960 р. н.
Микола Мицик, 1970 р. н.

Вітаємо наших хлопців з перемогою, бажаємо здоров’я і довголіття.

Микола Мицик,
голова Бахмацької ФСТ «Колос»

Попереду чемпіонат України!

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Спортивна сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 09:19

20 лютого завершився фінальний день чемпіонату Чернігівської області з боксу, який проходив на базі спорткомплексу «Хімік», м. Чернігів. У змаганнях взяло участь понад 160 спортсменів з різних куточків області. Три дні точилися бої, в яких боксери виборювали право стати чемпіономи та потрапити до складу збірної команди області. Цього року у команди СК «Бахмач-БОКС» ( тренер ХАЛАЧЕВ Атанас) був один із найпотужніших виступів:

ЧЕРНЮХ Артем - І місце
ТЕРТИШНИЙ Андрій - І місце
ХОПТА Артем - І місце
МИХАЙЛЕНКО Михайло - І місце
БАБИЧ Максим - ІІ місце
ЮРЕЧКО Ростислав - ІІ місце
ЖУЛА Вадим - ІІ місце.

Попереду чемпіонат України!

Вітаємо хлопців! Так тримати!

Спортзалу в селі немає, а мотивація - є!

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Спортивна сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 08:17

Чемпіонат Коропської громади з волейболу. Перша ліга. Група «Б»

Короп ЗОШ – Григорівка (Бахмаччина) 0:2 (5 21 13 21)
Понорниця ЗОШ – Риботин 1:2 (21 19 11 21 16 18)
Короп ЗОШ – Риботин 2:0 (21 15 21 11)
Григорівка – Понорниця ЗОШ 2:0 (21 14 21 15)
Короп ЗОШ – Понорниця ЗОШ 2:0 (21 18 21 14)
Риботин – Григорівка 0:2 (8 21 13 21)

1. Григорівка – 9
2. Короп ЗОШ – 6
3. Риботин – 2
4. Понорниця – 1

Несподівано переможцем групи стала шкільна команда з маленького села Григорівка – діти 2005-07-го р.н. (84 учні в школі). Яких висот можна досягти, якщо з дітьми працює знаючий та фанатичний тренер! А таким є Олександр Терещенко!

Найбільша дивина, що в селі нема спортзалу. Тренуються влітку щоденно. Восени і взимку – одягнені тепло на вулиці. І мандрують за 25 км в Бахмач – щоб пограти в залі. Ця диво-команда навіть у Скадовськ їздила захищати спортивну честь сільської Чернігівщини! Кращі в команді Аліна Корнух та Світлана Приходько.

На другій позиції вихованки Миколи Грицая – коропчанки. Серед них виділялись Аня Лисюк та Настя Городиська.

Микола Олексійович зізнався, що рік без змагань – це дуже, дуже важко! Нема мотивації – як в минулому. І основну увагу наставник приділяв зміні – 5-6-му класу.

І участь в теперішньому турнірі – мов ковток свіжого повітря.

У фіналі зіграють Григорівка та Короп ЗОШ.

Володимир ЛУЧКО