Нещодавно прочитала в газеті „Літературна Україна” статтю, яка нагадала мені одну подію.

 

Було це в Чернігові ще навесні. У тролейбусі поряд зі мною сиділа жінка середнього віку і вже не пам’ятаю з якого приводу почала лаяти Президента Ющенка ( у нас це одна з улюблених тем у громадських місцях), і вже вкотре почула я фразу: „Як уже він набрид зі своїм голодомором, скільки про це можна говорити!” Мене завжди вражають такі страшні „спічі”. Тому запитала її: ”Скажіть, а Ви згадуєте своїх померлих родичів, ходите на їх могили?” „Звичайно!” – навіть з обуренням відповіла жінка. „Тоді ж скажіть мені, хто ж згадає, хто ж пом’яне ті мільйони знищених людей? Хіба це неблаговидний вчинок – згадати безневинно загиблих людей, запалити свічку за помин їхніх душ?” Жінка мовчала.

І ось ця стаття стала ніби відповіддю на запитання, що тоді повисло в повітрі.

Знаючи, що газета „Порадник” – шанована газета, яку читають навіть за кордоном, звернулась до редакції газети з проханням передрукувати для читачів „Порадника” дуже цікавий, як на мій погляд, матеріал.