Вже більш ніж 65 літ віддаляє нас від того хвилюючого, радісного, неповторного  травневого дня, коли до  нашого краю долетів благовіст: «Перемога !!!» Термін часу відтоді  сплив чималий, але ще й сьогодні та подія хвилю ,  наштовхує на спогади, змушує воложніти очі.  Чому ж така шана  Дню 9 Травня ? 

Це не просто перемога, це здобутий у найжорстокішій війні  шанс на право жити. Вже мало тих, хто пам’ятає ті буремні роки, до того  ж  їхні спогади дещо потьмяніли під пилом часу.  А між тим,  архіви зберігають документи  свідчень , як то кажуть, по гарячих слідах. 

Передивляюсь фотокопії, які надав начальник архівного відділу  райдержадміністрації  В.П.Бойко.     Вчитуюсь у рядки,  писані чорнилом. Свідок ретельно фіксує  всі події  від першого дня окупації  до звільнення міста від фашистів.  Почалось  все з обшуків і  грабунків. А з листопада 41-го  по лютий 42-го здійснювались масові розстріли. Щодня позбавляли життя 20-30 людей. Це були не лише бахмачани, виловлювали  військовополонених, учнів фабрично-заводських училищ, хто повертався  до домівок . З особливою жорстокістю знищувались   активі-сти,  євреї.

 

 Молодь з 14 років  примушували копати окопи, бліндажі тощо.  Час від часу  наказували  вивантажувати вугілля, матеріали. Награбоване відправляли вагонами.   А  хто , на думку наглядачів,  працював без належного завзяття, карали. Така ж доля чекала і тих, хто не розумів німецьких команд. Враховуючи мовний бар’єр, таке траплялось часто. Один  із залучених юнаків потрапив під гарячу руку  фашисту і той оскаженіло побив парубка.  Та так, що юнак  збожеволів, а згодом помер.

З восьмої вечора  заборонялось ходити вулицями. Окупанти попереджали, що в разі загибелі  хоча б одного німця, будинки на вулиці, де це станеться,  будуть спалені. Смертні вироки спочатку здійснювали на околиці міста, та це нелюдям було незручно , і пізніше катували  у саду біля  поліклініки.  Розстріляних залишали не похованими. Серед них було багато мешканців сусідніх районів – Батуринського, Дмитрівського, Борзнянського.

У лютому-березні 1943  нелюди взялись палити людей живцем. Спочатку в такий спосіб  закатували 50 жертв у селі Бахмачі, у Даньківці.  Потім  знищили  103 людини – мешканців Бахмача і Дмитрівки. Сталось те в передмісті, у Рокитках.  Через деякий час  там же спалили  ще один гурт нещасних . Ревище  палаючих у вогні  було таким , що мешканці  прилеглих вулиць тікали в поле.  Це люте горе прокотилось Тиницею, Пальчиками, Обмачевим,  Городищем і Курінню. Заходились фашисти палити і колгоспне майно: конюшні і кузні, комори , клуби і сільради. Де не справлявся вогонь, брались за вибухівку.  Так в Бахмачі  висадили в повітря одну із шкіл.Грабували нещадно. Ось відомості  лише по одному населеному пункту, по с. В. Загорівці. Забрано 400 голів великої рогатої худоби, 200 свиней, 12 тисяч птиці, 200 тисяч яєць.
Цього їм було замало. Вони вдались вивозити в рабство українську молодь, яку теж вважали  вигідним товаром.  Спогадів про це  в архіві зберігається чимало. Володимир Петрович  радить звернути увагу на  записи Варвари Улянівни Данько, мешканки вулиці Першотравневої.

- Працювала  на станції Бахмач-пасажирський прибиральницею. Німець-наглядач  наказав всім зібратись опівдні. Ми очікували якихось зборів, котрі час від часу траплялись. На них зазвичай  залякували , вимагали  покори. Та скоро помітили, що нас оточили німці з автоматами. Вони загнали  нас у приміщення їдальні і лише тоді повідомили, що відправлять у Німеччину.  Наказали передати рідним, аби ті зібрали у дорогу необхідні речі і харчі.  Не знаходжу слів переказати , що з нами коїлось. А коли і мама дізналась  про  уготовану мені долю, з нею трапився такий шок , що не могла збагнути , що приготувати в дорогу.  За тиждень ми були вже під Берліном.  Нас вивантажували з товарних вагонів, як худобу.

Спочатку робота здавалась не важкою, але все частіше стали змушувати  вантажити важкі ящики. Харчували  ж вкрай погано. Зранку давали склянку  кави без цукру, в обід  мали «ерзац-суппе», в якому плавало два  шматочки картоплі, а ще отримували 300 грамів хліба.  Такі умови витримати було важко, багато хто вдавався до крадіжок- копали моркву, буряки, зривали капусту.  Фашисти жорстоко карали, катували на спеці-альному ліжку, до якого прив’язували жертву і нещадно били палками.  Робили це на очах у решти. Мало хто після тих катувань виживав.

Нас звільнили 21 квітня. А вже 2 травня 45-го вночі я повернулась  у спалений  і зруйнований, але дорогий серцю Бахмач. А через тиждень  ще одна величезна радість -  ми перемогли.  Плакали з мамою  у міцних обіймах.