Бахмач сорок третього

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
До 65-річчя Перемоги „Порадник” публікував інтерв’ю з ветераном, Почесним громадянином міста В.А.Іваньком (№18). Бесіда була довгою, і ми свідомо залишили для подальшої публікації спогади про визволення Бахмача до цього пам’ятного Дня - 9 вересня. Завершувалось інтерв’ю словами: „Сподіваємось на швидку зустріч з Вами”. Хто ж гадав, що життя розпорядиться по-своєму...
 Перший рік за всі повоєнні, відколи Бахмач святкує своє звільнення, його визволителя не буде на трибуні. Вічна йому пам’ять...

Отже, як це було

... По закінченню боїв на Курській дузі головні сили Центрального фронту пішли на захід. 60-а Армія під командуванням генерал-лейтената І. Д. Черняховського, до складу якої входила 75-а дивізія (у якій служив Володимир Андрійович –ред.), рушила в південно-західному напрямі. Спочатку визволяли Сумську область, потім вийшли на територію рідної Чернігівської. Був початок вересня. Першим районним центром для нас, який визволили, був Короп, потім Батурин. Після визволення Батурина увечері, з настанням темряви, отримували додатковий запас боєприпасів.
 
Я знав, що Батурин недалеко від Бахмача, але куди ми підемо – ніхто нічого не говорив. Увечері, коли стемніло, пішли на південний захід, вийшли ще по темряві до населеного пункту- це був хутір Петровський. Головним завданням німців було утримати підступи до Бахмача, адже він був великим залізничним вузлом і важливим опорним пунктом німців на київському напрямі (х. Халимонове, х. Грузьке і так далі). З ходу  узяти нам його не вдалося, німці зустріли нас сильним вогнем. Ми пробули там до ранку. Уранці ще підійшли наші і ми пішли на штурм хутора. Це було 8 вересня 1943 р.

Далі наші війська пішли різними напрямами, а наша частина пішла на село Бахмач-2. Тільки увійшли до села, чоловік виглянув із-за огорожі і сховався, я закричав йому: «Що це за село?», у відповідт почув: «Бахмач-2». Я запитав у нього: «А дідусь і бабуся Іванько живі?». Він відповів: «Живі».  Пробігаючи повз двір, я і не розпізнав, що це двір діда. Заскочив - немає ніде нікого. Бабуся Пелагея і дідусь Авраам сиділи в погребі й бачили, що я бігав. Бабуся не витримала і вийшла:

- А кого ви шукаєте? - А що,  ви мене не впізнали? - А хто ти? - Я син Андрія - Володько?! - Та я ж!

Вона мені відразу сказала, що батька немає. На мене це так подіяло, що я вирвався з її обіймів і побіг назад в четвертий батальйон, яким командував полковник Іонін. Німці закріпилися на околиці станції Бахмач-Пасажирський, там ішли напружені бої. Коли підійшли наші з боку Халимоново і Грузького, то німці дещо послабили опір, і ми пішли в наступ. Оточила наша армія фашиста з усіх боків у кільце, ми перейшли через залізницю і затиснули їх на Кінному базарі.
Частина недобитих німців була узята в полон, деякі тікали в село Курінь, у бік Києва. Після дводенних запеклих боїв 9 вересня було звільнено місто Бахмач. Ось за звільнення Бахмача і була моя перша нагорода – медаль «За відвагу».

- А як святкували такі ось перемоги?

- Головним було після такого бою – це відпочити й набратися сил. Після звільнення Бахмача нам дали 4 доби для відпочинку. На третій день був загальноміський мітинг, хоча мирного населення було мало, більше військових. Командир полку зачитав наказ Верховного Головнокомандування про присвоєння нашій 75-ій дивізії почесного найменування «Бахмацька».

- Звільнення рідного міста для Вас було чимось більш значущим, у порівнянні з іншими. Що ви відчували тоді?

- Звичайно, я пишався тим, що звільняв свою маленьку батьківщину, тут я був єдиним бахмачанином, який звільняв місто. Командир полку на мітингу так і сказав: «Серед визволителів міста знаходився і ваш земляк». Люди почали питати, хто ж це, але він не назвав мого прізвища. А мені так хотілося сказати, що це я, але промовчав.

- А що з рештою рідних? Ви їх бачили після бою?

- Мама з сестричками була, як і раніше, у Сибіру. Вони повернулися тільки в 1944 році. Бачився я з дідусем Порфирієм і бабусею Соломонією, по матері, вони жили в селі Бахмач-1. Бабуся Соломонія теж ховалася напроти двору в погребі й теж мене відразу не впізнала, а дідуся Порфирія саме не було - він у лозах ховав від німців корову. Він, коли повернувся додому і дізнався, що я приходив, приніс мені в місто обід. Звичайно, і я радів, і дід: аякже, уже солдат, гордився онуком.

Побачившись з рідними, я почав писати лист матері, розповідаючи детально про всі події, що відбулися. Пізніше мама говорила, що, коли отримала його, то серце трохи не розірвалося, вона місця собі не знаходила...

 Інтерв’ю взяли студенти УАБС НБУ
Федченко Олександр та Ніколаєнко Світлана