... По закінченню боїв на Курській дузі головні сили Центрального фронту пішли на захід. 60-а Армія під командуванням генерал-лейтената І. Д. Черняховського, до складу якої входила 75-а дивізія (у якій служив Володимир Андрійович –ред.), рушила в південно-західному напрямі. Спочатку визволяли Сумську область, потім вийшли на територію рідної Чернігівської. Був початок вересня. Першим районним центром для нас, який визволили, був Короп, потім Батурин. Після визволення Батурина увечері, з настанням темряви, отримували додатковий запас боєприпасів.

 

Я знав, що Батурин недалеко від Бахмача, але куди ми підемо – ніхто нічого не говорив. Увечері, коли стемніло, пішли на південний захід, вийшли ще по темряві до населеного пункту- це був хутір Петровський. Головним завданням німців було утримати підступи до Бахмача, адже він був великим залізничним вузлом і важливим опорним пунктом німців на київському напрямі (х. Халимонове, х. Грузьке і так далі). З ходу  узяти нам його не вдалося, німці зустріли нас сильним вогнем. Ми пробули там до ранку. Уранці ще підійшли наші і ми пішли на штурм хутора. Це було 8 вересня 1943 р.

Далі наші війська пішли різними напрямами, а наша частина пішла на село Бахмач-2. Тільки увійшли до села, чоловік виглянув із-за огорожі і сховався, я закричав йому: «Що це за село?», у відповідт почув: «Бахмач-2». Я запитав у нього: «А дідусь і бабуся Іванько живі?». Він відповів: «Живі».  Пробігаючи повз двір, я і не розпізнав, що це двір діда. Заскочив - немає ніде нікого. Бабуся Пелагея і дідусь Авраам сиділи в погребі й бачили, що я бігав. Бабуся не витримала і вийшла:

- А кого ви шукаєте? - А що,  ви мене не впізнали? - А хто ти? - Я син Андрія - Володько?! - Та я ж!

Вона мені відразу сказала, що батька немає. На мене це так подіяло, що я вирвався з її обіймів і побіг назад в четвертий батальйон, яким командував полковник Іонін. Німці закріпилися на околиці станції Бахмач-Пасажирський, там ішли напружені бої. Коли підійшли наші з боку Халимоново і Грузького, то німці дещо послабили опір, і ми пішли в наступ. Оточила наша армія фашиста з усіх боків у кільце, ми перейшли через залізницю і затиснули їх на Кінному базарі.
Частина недобитих німців була узята в полон, деякі тікали в село Курінь, у бік Києва. Після дводенних запеклих боїв 9 вересня було звільнено місто Бахмач. Ось за звільнення Бахмача і була моя перша нагорода – медаль «За відвагу».

- А як святкували такі ось перемоги?

- Головним було після такого бою – це відпочити й набратися сил. Після звільнення Бахмача нам дали 4 доби для відпочинку. На третій день був загальноміський мітинг, хоча мирного населення було мало, більше військових. Командир полку зачитав наказ Верховного Головнокомандування про присвоєння нашій 75-ій дивізії почесного найменування «Бахмацька».

- Звільнення рідного міста для Вас було чимось більш значущим, у порівнянні з іншими. Що ви відчували тоді?

- Звичайно, я пишався тим, що звільняв свою маленьку батьківщину, тут я був єдиним бахмачанином, який звільняв місто. Командир полку на мітингу так і сказав: «Серед визволителів міста знаходився і ваш земляк». Люди почали питати, хто ж це, але він не назвав мого прізвища. А мені так хотілося сказати, що це я, але промовчав.

- А що з рештою рідних? Ви їх бачили після бою?

- Мама з сестричками була, як і раніше, у Сибіру. Вони повернулися тільки в 1944 році. Бачився я з дідусем Порфирієм і бабусею Соломонією, по матері, вони жили в селі Бахмач-1. Бабуся Соломонія теж ховалася напроти двору в погребі й теж мене відразу не впізнала, а дідуся Порфирія саме не було - він у лозах ховав від німців корову. Він, коли повернувся додому і дізнався, що я приходив, приніс мені в місто обід. Звичайно, і я радів, і дід: аякже, уже солдат, гордився онуком.

Побачившись з рідними, я почав писати лист матері, розповідаючи детально про всі події, що відбулися. Пізніше мама говорила, що, коли отримала його, то серце трохи не розірвалося, вона місця собі не знаходила...