2 січня 2011-го йому б виповнився  91 рік.

На початку 1960 року Бахмацький районний відділ культури зібрав самодіяльних художників району для створення виставки, присвяченої декаді української літератури і мистецтва в Москві.

От  тоді, 50 років тому, і познайомились художники Бахмацького району  між собою. А їх було багато: у той час були посади художника для  проведення наочної агітації у кожному колгоспі, установі, підприємстві району, та, крім них, ще й учителі образотворчого мистецтва в школах. Запам’ятались Г.Бондаренко, М.Копиловський, І.Цап, В.Шатан, П.Руденко, В.Іванов та інші.

Відбулася виставка в районі, роботи були відібрані на обласну.
Після того, як зустрічалися, перше питання було: “Що пишеш?” Знайомство переросло в дружбу з Бондаренком Григорієм Федосійовичем, Цапом Іваном Василистовичем, Івановим Василем Максимовичем. Дружбою ніхто не нав’язувався, але, зустрівшись, не могли наговоритись про образотворче мистецтво, про художників, скульпторів, архітекторів.

 

Найчастішими були мої зустрічі з Івановим Василем Максимовичем, відвідував його і вдома. З ним не можна було розлучитись, а от у неділю його не можна було утримати перед 1030 - він поспішав додому послухати по радіо передачу Володимира Яворівського. На запитання: “Навіщо він тобі?” - відповідав: “Моя мама - українка, селянка з Бахмача”. Під час зустрічей наших ніколи не було мови про випивку, обидва й не палили. Спитаєте, як відзначали зустріч? - «Чия сьогодні черга купувати морозиво чи цукерки?”

Народився Василь Максимович Іванов 2 січня 1920 року. Навчався в  школі і малював, за що неодноразово отримував призи.  Після закінчення школи вступив до Одеського університету,  який не довелося закінчити - розпочалася війна. Це особлива тема, можна розповідати довго, але коли коротко:  Василь Максимович достойно пройшов дорогами війни,  мав  відзнаки. Скільки ми переговорили про неї, ту кляту війну!   Він жодного разу  не пропустив свята Перемоги і Дня визволення Бахмача:  завжди був біля Меморіалу зі своїм незмінним двоколісним другом  (Бахмачани  добре  пам’ятають „ветерана з велосипедом” – так і називали ті, хто не знав імені. Хоча таких було мало – знав Василя Максимовича весь Бахмач.  Був і цього, останнього свого року на землі, тільки вже  без  велосипеда – привозили автомобілем.– від ред.)

 

 

Після війни відновив навчання в університеті. Повернувся в Бахмач, але роботи  вчителя не було. У місті знали, що він малює, тож запросили оформляти вокзал та залізничний ресторан, які тоді відновлювалися після бомбувань і знаходились у бараках. У ресторані запропонували роботу, став працювати і заочно закінчив курси торгівлі в Москві, а тут розпорядження – усіх дипломованих учителів, які працюють не за фахом, направити в школи. Так Василь Максимович опинився в с. Івангороді. Та згодом директор 49-ї школи через райком партії домоглася переводу з Івангорода у свою школу.

Після  війни, а  особливо в 1947 році, продуктів не вистачало. А залізничний ресторан отримував усе, тож практично можна зрозуміти його, коли він шкодував за роботою в ресторані, - сім’ю треба годувати. А в школі завжди, звісно, працювати нелегко. До того ж, після війни класи були переповнені. У Бахмачі функціонували дві  залізничні школи, 48 і 49, - і навчалися діти залізничників, крім міста, ще й з Крут, Калинівки, сіл, де не було 8-10 класів – важко, та й зарплата, чесно кажучи, не та. Але він ні на кого не нарікав – так склалося життя, значить, так тому і бути. Особливо ж – на учнів, схвально про всіх висловлювався,  пам’ятав усіх по іменах,  хто як учився і яким був, дуже гордився їх життєвими успіхами.

Узагалі я ніколи не чув від нього нарікань. У розмовах він знаходив завжди щось приємне в житті та в знайомих людях.

От чого не переносив, зауважував постійно, коли не надто близькі, незнайомі люди звертаються одне до одного на „ти”. Розповідав, що читав колись виступ російсько-радянського письменника на з’їзді (наче Тихонов, уже не пригадую точно) про культуру. Той висловився: «Бывая в селах Украины, не услышишь, чтобы ребенок обратился к матери, отцу или старшему себя на «ты». А в нас на Руси великой ребенок может матом послать деда, бабушку, кого угодно, даже мать.  А мать – это святое. У других народов за это получил бы наказание».

Василь Максимович радив поважати українську культуру, і хоча за роки роботи в школі звик до „загальнодержавної”, любив спілкуватися українською, і виходило це в нього добре.

Остання наша зустріч відбулася 10 листопада 2010 року. Тепла була зустріч,  але вперше почув від нього нарікання: не запросили з картинами на козацьке свято до Батурина та на Спасівський ярмарок у Бахмачі. А також – на те, що ніхто з районної адміністрації не відвідав виставку картин художників-фронтовиків у районному музеї, приурочену визволенню Бахмача. Не цікавить владу мистецтво. А так приємно, казав,  бачити людей,  які розглядають, обговорюють картини, висловлюють свої думки. А ще приємніше, коли діти фотографуються з батьками біля картин. Оце вчитель – 30 років на пенсії, а все думає про виховну силу мистецтва.
Уже, говорив, не малює, бо погано бачить – катаракта, домовився щодо операції. „А ось як покращає зір, то до Дня Перемоги напишемо картину удвох для Бахмацького музею. Хоч ми     й не дипломовані художники, та давай створимо картину, як Ілля Рєпін з Іваном Айвазовським – „Прощание Пушкина с морем”.

„От і добре – домовились. У мене на підрамнику заґрунтоване полотно 98  на 52 см, а я не знаю, що намалювати, - кажу. – Поправляйте зір,  обов’язково зробимо!” Розстались.

А 22 листопада Іванова Василя Максимовича не стало. Як же підвів ти мене, друже! Нехай земля тобі буде пухом. Усі, хто знав дорогого  мого друга, у переддень його дня народження  пом’яніть добрим словом добру людину.