„Киткало мене пожалів, щоб не вислали в Німеччину... а його судили, як зрадника”

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Все більше часу відділяє нас від ІІ світової війни. І все менше людей, які пам’ятають ті важкі роки, сповнені горя і сліз. І тим дорожчі спогади кожного свідка жахливих подій. Пережив війну і бахмачанин Олександр Митрофанович Неїзжалий (1924 р.н.), який сьогодні згадує ті далекі дні:

„Під час німецької окупації мого батька Митрофана Прокоповича Неїзжалого (1892-1945), уродженця с. Бахмача, корінного залізничника, забрали на роботу. Він разом із Ільченком із Курені та німцем працював на вихідних стрілках біля котловану.

 

Під час наступу на Москву було дуже посилене перевезення гітлерів-ських частин. Слід відмітити, що в місті діяла сильна група опору. Керів-ництво, яке знаходилось у Крутах, передало інформацію на Бахмач про ешелон з подвійною тягою з технікою і живою силою німця.


Батько побачив поїзд і перевів стрілку, але помилився. Це був не той потяг. Фашисти потрібний ешелон зупинили в Плисках, а наперед пустили „порожняк”, який біля І-го блокпосту станції Бахмач-Київський і зіткнувся з вугільним. Бахмачани збирали тоді вугілля й були вдячні батьку.


Тато напарника попередив, а сам не встиг утекти. Його спіймали гестапівці на болоті в с. Бахмачі. Допитували в гестапо, яке знаходилось на місці сучасного кардіологічного відділення. На допиті була присутня викладач німецької мови школи №48 Еліз Емілівна Арнольд. Вона була зв’язана з керівником партизанської групи Героєм Радянського Союзу І.Є.Цимбалістом. Після нелюдських катувань фашисти батька без ознак життя викинули на мороз. Небайдужі люди, яких ми не знаємо, підібрали і перевезли в хутір Острів до Неволька. Чому до нього? Цей чоловік дуже постраждав від радянської влади, бо не вступив до колгоспу, і на нього поліцаї не подумали б.


Якось вночі невідомий постукав у вікно. Мати хотіла вийти, але їй сказали: ”Не виходь”. І переказали, де забрати батька. Неня все життя говорила: „Якби почула голос - то взнала б цю людину одразу”.


Батько втратив дар мови і був паралізований. До нього привозили військового медика Остапенка, якого сільська громада викупила в конотопському таборі (під час окупації на кошти общини продовжувала працювати лікарня в Даньківці). Хоча цей лікар дуже багато сил вклав у лікування батька, але тато із цього стану так і не вийшов. Вся турбота про хворого лягла на плечі матері. Батько дочекався Перемоги і помер.


Яка доля Еліз Емілівни – не знаю. Говорили, що коли наші арештували, то за неї поручився Цимбаліст.


Зв’язківцем Івана Єлисейовича була і вчитель німецької та французької мов Рябоконь. Вона багатьом допомогла й хтозна-скільки пережила сама.


У роки окупації мене забрав до себе на роботу начальник станції Бахмач-Київський Киткало, із сином якого товаришував. Пожалів, щоб не вислали в Німеччину. Киткала після війни судили, як зрадника.


Коли батька забрали в гестапо, то німець Алекс, під керівництвом якого я працював, попередив: ”Утечи днів на три”. Сусіди розповідали, що фашисти приїздили до нас і хотіли спалити. Але наша сім’я заховалась.


Алекс - порядний німець. Якби щось сказав про мене – не поздоровилось би. Навіть наші люди гірші бували. Полі-цай Литвиненко так мене випоров нізащо.


До війни в сільській раді с. Бахмача діловодом працював один чоловік. В роки окупації він був при німецькій управі. Ця людина врятувала від німців багато документів. Коли радян-ська влада засудила його - то за нього люди заступились.


Після звільнення від німців я ремонтував Бахмацький залізничний вузол. Пізніше на професійних залізничників наклали бронь, а мене мобілізували й через військкомат послали на Ворожбу, де формувалась частина. Із Ворожби нас ДЕРЕМ – 27 (державні ремонтні майстерні) - спеціалізованим поїздом, присланим із Сибіру, із командним складом направили на І Білоруський фронт на Гомель.


Потім був Чернігів, де ми відбудовували залізничний міст. Після цього відновлювали дорогу на Брест. Перемогу я зустрів у м. Золочів Львівської області. Далі в Польщу не пустили. У Львові відновлювали залізничну станцію, яку німці підірвали. Ми будували депо, вокзали, мости. Зі мною був земляк - зв’язківець Іван Іванович Хільчевський. 


Пізніше за наказом Сталіна нас демобілізували й відпустили на навчання. Бо треба було відновлювати кадри”.
* * *
З кожним роком живих свідків Великої Вітчизняної війни стає все менше і менше. Але ці 80-90-річні дідусі та бабусі зберігають у подробицях, гірких подробицях, свою молодість. І ми, нині сущі, повинні пам’ятати про цих людей. Ми мусимо пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації. У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України, які воювали не лише на різних фронтах, а й у тилу, виборюючи Перемогу – одну на всіх.

 

Ці спогади записані завдяки Васечко Лесі Костянтинівні.
Матеріал до друку підготувала старший науковий співробітник Бахмацького районного історичного музею Валентина Пушенко.