Вибачте нас, ветерани
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наша пам'ять
- Опубліковано: П'ятниця, 05 квітня 2013, 15:25
Безпосередньо в боях за наш край йому воювати не довелося. Більше того, він не знищив жодного фашиста, хоча так жадав помститися катам, які сплюндрували юні-сть. Проте, перебуваючи в армії на Далекому Сході, захищав Приморський край від східного агресора, чим сприяв боротьбі радянських армій на за-хідному напрямку.
... Звивиста асфальтівка привела врешті-решт на сільську околицю, на вулицю Молодіжну. З давнини ця місцевість у кропивненців має дві назви - Козаки або Філія. Не так давно тут працювала четверта ферма. Дільниці тваринництва, насправді, тут уже немає. Хоча колись утримували і молодняк на відгодівлі, і чисельні отари овець. До речі, найчисельніші не лише на Бахмаччині. Завідуючим саме цією дільницею тривалий час працював герой нашої оповіді. Проте це дізнався пізніше. Спочатку захотів зустрітися з Володимиром Івановичем Крапивним, як довідався, що він ветеран Другої світової війни.
Розпочалася та війна, коли йому виповнилося 13. А через два роки фашисти, підкоривши Європу, напали вже і на Радянський Союз. Володя готувався йти в шостий, та все перекреслила Велика Вітчизняна. Як і вся країна, юнак був упевнений, що віроломного ворога розіб’ють, що війна скоро закінчиться. Але через два місяці фашисти окупували і його край, удерлися у рідне Кропивне.
Життя в окупації, - звісно, не мед. Обурювало, коли фашисти шастали по дворах, могли вхопити курку, вимагали «яйко, млєко». Відчували себе господарями. А як стали хапати молодь, вивозити у рабство до Німеччини, то люта ненависть закипала в грудях юного кропивненця.
А одного разу пов`язали і його. Доправили до Ромнів, а звідти потягом повезли на захід. До вагону загнали ще близько десяти військовополонених. У когось із сільських виявилася самогонка, полонені і пригостили нею конвоїра. Наша бурячна – не німецький шнапс. Скоро в охоронця посоловіли очі, під заколисуючий стукіт коліс німець задрімав. Полонені витягли з його гвинтівки набої. Коли доїхали до Дмитрівки, Володимир, скориставшись су-м’яттям, виплигнув з вагона. Навколо станції стояла сила-силенна народу, це згорьований люд проводжав у неволю схоплених бранців – своїх родичів, односельців. Володимир продирався через той гурт, сподіваючись бігти через усю Дмитрівку, щоб дістатись рідного села. Та жінки його втримали, мовляв, у райцентрі повно і німців, і поліцаїв: «Стій біля нас, будеш як проводжаючий», - і ткнули в руки напівпорожній бутель із сивухою. Утікач мовби розчинився у натовпі, ставши схожим на решту дмитрівців.
Полями, чагарниками пробирався до рідної сторони. Йти додому довго не наважувався, бо у Кропивному нишпорило більше десятка поліцаїв, а ці посіпаки були не кращі за фашистів. Тому переховувався аж до повернення наших. До речі, кропивненців забрали до Німеччини душ сто.
Додавало люті , коли доходили чутки про спалених живцем. У це було важко повірити, але то виявилося жахливою правдою.
І от настав день, коли в селі з’явилися солдати з червоними зірочками. Прийшов найщасливіший вересень у його житті. А скоро призвали Володимира в армію. У тому наборі було їх тринадцять. Тим подіям скоро виповниться 70 літ, зі гаданого гурту залишився на цьому світі лише мій оповідач.
- Що скажу, горів бажанням нищити фашистів, хотілося помститися за наругу, яку терпіли два роки, - ділиться спогадами ветеран. - Так думав кожен мій ровесник. Але, на превеликий жаль, відправили на Далекий Схід. Дорога виявилася довгою і важкою. Діставалися кінцевої точки довше місяця. Більше відстоювалися на запасних коліях, поступаючись військовим ешелонам, що поспішали на фронт. Стояла зима, лютували сибірські морози-тріскуни. Коли прибули в Приморський край, вивантажились і неподалік від залізниці встановили польові намети прямо в тайзі. Попередньо розчистили для них сніг і навалили товстелезний шар лапатих ялинових гілок. Звісно, умови далеко не курортні. Хто був слабкіший, хворіли, були обмороження, застуди. Декількох молодих бійців, моїх ровесників, втратили у ту зиму від холодів. У глибині Сибіру мороз переносився легше, а тут, поблизу океану, де повітря вологе , 25 градусів з мінусом доймали дужче, ніж у нас 40.
Не дивлячись на сніги і холоднечу, набували військового вишколу - нас вчили воювати. Кілька місяців служив разом із земляками, звісно, у гурті легше. А потім доля почала розсмикувати нас по різних усюдах. Хтось потрапив на флот, когось забрали в артилерію, інші попали в сапери, а я - у полк стрілецької дивізії. Минув 1944-й, настав 45-ий. Уже і звістка про Перемогу долинула до нас. Звісно, усі дуже раділи. Проте було й образливо, що ворога розбили без нашої участі. Та незабаром довелось повоювати й нам – почалася операція по знищенню японських мілітаристів, які окупували Маньчжурію, загрожуючи звідси східним кордонам Союзу.
Війна із самураями була відносно короткою, але забрала чимало життів. Військовий вишкіл - одне, а бойовий досвід - зовсім інше. Саме останнього нам бракувало. І вже при форсуванні річки Сіфун утратили десятки бійців, які усього-то не вміли плавати.
Японці – вояки вперті, фанатичні, навіть у безнадійній ситуації у полон не здавалися. Та як прибули наші фронтовики з бойовим досвідом, хто пройшов аж до Берліна, то справа враз змінилась. Поруч з ними воювати було легше, звільнили Тунін, а скоро – і Ванцин. Уже на початку осені самураї капітулювали. Та в армії залишався ще 5 років.
Повернувся у Кропивне в 1950-му, село ще не залікувало воєнні рани. Не повернулися з фронтів сотні,а з тих, хто прийшов, більшість мали поранення, багато були каліками. Милиці, порожній рукав, обличчя в шрамах – звична тогочасна картина. Дорогу ціну заплатили ми за перемогу.
Став думати чим зайнятись, дехто агі-тував їхати до міста. Та село залишати не хотілось, тут спочивав вічним сном батько, жила мама, тут рідня, друзі. А скоро зустрів ту, що стала опорою на все життя. Побрались з Галиною, а скоро погостював у нас лелека, то з’явились і батьківські турботи.
Господарство стояло розореним, не вистачало гарного насіння, елітної худоби, приміщень, техніки. Більше споді-вались тоді на людські руки з лопатою, сапою, вилами. Важко було, а жили весело, тепер дивуюсь, над селом кожного вечора линули пісні.
Очолив тоді колгосп фронтовик, моряк-десантник Г.Г.Савченко. Він і до ведення господарства підійшов по-бойовому, з армійськими навичками. Уже накопичилось достатньо молодняку для дійного стада, можна б було організувати молочнотоварну ферму, а приміщень, катма. Тоді наш керівник заходився зводити корівники із саману. Слава Богу, глини у нас доволі, солому теж знайшли. Багато хто сумнівався в тому задумі, не дуже вірилося і мені, а ті хліви прослужили десятки років, ставши підґрунтям у найсутужніші роки.
Керівні кадри Григорій Григорович теж підбирав своєрідно – здебільшого довіряв фронтовикам. Так і я став спочатку завфермою, потім очолював комплексну бригаду, а пішов на пенсію із завідуючого дільницею тваринництва.
- Тодішній колгосп імені Горького був досить міцним господарством, багатьох виробничників нагороджували. А чи отримали ви і ваша дружина якусь із відзнак?
- Було таке діло, колектив, котрий очолював, виходив у передові кілька років вряд, то вручали ордени бага-тьом. Серед нагороджених були доярки, вівчарі, відгодівельники. Отримував відзнаки і я, тільки то були грамоти, похвальні листи. Керівний склад тоді не прийнято було випинати. Ганна Володимирівна працювала в ланці, там нагородами теж не дуже балували. Відверто кажучи, не це головне. Якось стали згадувати із жінкою, скільки Савченко зробив для колгоспу, для села. Усі дільниці тваринництва, майстерню по ремонту техніки, гараж, колгоспну контору, сільську раду, ФАП, Будинок культури, он як набудував. У всьому тому - і наша часточка праці. Ті будови – своєрідний пам’ятник трударям того часу, того покоління.
- Пройшло стільки літ, відбулось стільки змін. За чимось жалкуєте з минулого?
- Зненацька важко й відповісти. Знаєте, так хочеться, аби повернулась пісня у село. Щоб полинула у вечорі над Кропивним і летіла від нашої Філії до Беззуба і Партизан, щоб чули спів аж на Новому селі. Прийшла б тоді впевненість, що недаремно прожили, воювали, трудились...
...Нещодавно святкували День захисника Вітчизни, дізнався, що ніхто не згадав про фронтовика. Ні тобі поздоровної листівки, ні доброго слова. Образа, глибоке розчарування чулись у голосі кропивненця. Відчув винуватим і себе.
Господи, яка у нас коротка пам’ять...
Борис Бобришев