Как это было

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Читатель обратил внимание на перерыв в публикации дневника Толи Листопадова, который наш юный земляк вёл в дни войны. Причина тому – отсутствие записей в упомянутом дневнике за период с 9 мая по 22 июня. Правда, незабываемые даты, но тогда в 1943-ем, никто знал, чем станет для нашей Родины тот памятный день в мае. 

 

Чем же был занят подросток-летописец, что отложил свои записи на столь продолжительное время? Однозначного ответа не нашли, хотя пытались его отыскать, перелистав книгу Владимира Чивилихина ещё раз. 


Перенесёмся в то тревожное время. Тогда станцию начали бомбить наши, делали это довольно регулярно, оставаться в городе стало опасно. Детдом ушел на сёла. У подростка забот хватало: и за меньшими помогал присмотреть, и продукты приходилось собирать по деревнях, а кое-что давал лес, это ягоды, душистые травы...

 

Не менее опасным было попасть в полицейскую облаву - начался массовый вывоз невольников в Германию. Анатолию следовало опасаться и этого...


Перечитывая страницы, обратили внимание на период, когда дети нашли временное прибежище в МТС.


…Другой офицер, начальник гарнизона, за свои усики прозванный детишками «Гитлером», не знал русского языка. Он был всегда пьян, но ходил прямо, как палка, и смотрел куда-то вдаль, словно бы никого на свете не замечая. Его все боялись. Даже Слава обходил «Гитлера» сторонкой, после того как фашист ни за что пнул его сапогом.


А однажды в контору вошел немецкий солдат - высокий, худой и рыжий. Все разбежались по углам. Страшный гость прошел к столу, отстегнул от пояса тяжелый нож, сел и засмеялся. Несколько человек дружно заревели. А он достал из кармана огромный кусок сахара и стал его колоть на столе, исподлобья поглядывая на ребят. Потом поманил пальцем одного, другого. Никто не подходил. Не отрывая глаз от сахара, дети вытолкнули вперед Славу Щербу. Тот угрюмо сказал:


- Не хочу.


Но среди детей были и такие, которые не помнили, чтобы когда-нибудь пробовали сахар, хотя и слышали о нем. К заманчивым, ослепительно белым кусочкам потянулись тоненькие руки. Потом все сосали сахар, а рыжий немец смотрел на них и плакал.


Он пришел еще раз и еще, и вскоре к нему привыкли, стали звать Куртом. Ему завязывали тряпкой глаза и разбегались по углам. Все помирали со смеху, глядя, как двигалась его нескладная фигура с широко растопыренными руками. А то Курт доставал из кармана губную гармошку, а дети ходили кругом и пели:


Жили у бабуси
Два веселых гуся
Один серый,
Другой белый.
Два веселых гуся!


Кончилось все это внезапно. Дети сидели вокруг Курта и, раскрыв «Родную речь», учили его читать. Тот старательно выговаривал незнакомые слова, и все хохотали над ним до слез. Вдруг распахнулась дверь, и вошел «Гитлер». Курт отодвинул книжку, вытянулся. «Гитлер» размеренным шагом подошел к нему, ударил по лицу. Курт свалился и застонал.


Потом «Гитлер» схватил книжку, ткнул пальцем в портрет Тараса Шевченко, свирепо спросил Анну Константиновну:


- Wer ist das? Ein Kommunist? Кто это? Коммунист? 


Пахнуло винным перегаром. Она показала на столе рукой.


- Пишет, писатель...


«Гитлер» унес куда-то «Родную речь», потом вернулся, приоткрыл дверь и с силой швырнул книжкой в перепуганных ребят. В мертвой тишине затрепетали на лету ее листы. Больше они рыжего Курта не видели.


Это ещё одно свидетельство, что немцы были разные.

А це спогади Уляни Волосківець.


– Весною 1941-го мені виповнилося 12. Зараз забуваю, що було мить тому, а події тих років закарбувалися в пам’яті до дрібниць.


Жила в селі на Борзнянщині, батьківська хата стояла на центральному шляху, то все відбувалося на очах. І тепер стоять переді мною стомлені радянські солдати, що юрбилися біля колодязя із журавлем. Пригадую, як від крижаної криничної води їх відганяв офіцер. Згодом зрозуміла, що вони розпашілі могли легко застудитися. Мама винесла цеберко з водою, яке вже не було таким холодним. А потім поприносили воду і сусіди. Зупинилися бійці зовсім не надовго. Хтось перематував онучі, котрийсь поправляв рюкзак, наповнювали баклажки і поспішали на схід. А вже ввечері у село в’їхали німецькі тупорилі машини із чужими вояками. Вони теж зупинилися біля нашої криниці. Гелготали по-своєму. Витягли води. Я згадала нашого офіцера і поквапилася до хати, щоб винести найбільшу чашку – пийте холоднячок, пийте собі на погибель. Намагалася через силу посміхнутися окупантам, але в мене вийшла крива гримаса.


- Гут, гут, - пролунало кілька раз у мій бік. А мені хотілось розплакатися, бо згадала про батька, який уже місяць призвався на фронт і від нього не було ні слуху ні духу. А ще боялася за тих червоноармійців, які подалися пішки, чи не наженуть їх фашисти на своїх машинах.


Через два роки наші повернулися, знову купчилися біля колодязя, збиралися пити. Ніхто не застерігав їх від можливої застуди, тоді я зупиняла солдат і виносила відро води з хати. Дивна річ, одного разу котрийсь із бійців упізнав мене, хоча за ті роки я доволі змінилася, правда, не стільки виросла, як подорослішала. Така властивість воєнних років.


– У меня такая же сестрёнка,- звернувся він, а дізнавшись, що, я теж Уля, розплився у щирій посмішці. – Так хочется тебе что-нибудь подарить. І залишив мені трофейну губну гармошку.


У переможному 45-му мені було вже 16, навіть трохи більше. Нашим шляхом поверталися солдати з війни. Я ще довго вдивлялася на дорогу, чи не йтиме нею той солдат, котрий залишив мені трофейну гармошку, що розбудила в мені цікавість до музики й визначила мою подальшу долю...

Від редакції: Можливо, серед читачів ще є свідки тих подій, будь ласка, поділіться з нами спогадами чи фотографіями.