Головний урок Згурського
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наша пам'ять
- Опубліковано: П'ятниця, 20 вересня 2013, 11:00
З Олександром Пилиповичем познайомився в 70-х на районних змаганнях з лижного кросу. Звернув увагу на врівноваженість, на впевненість, яка передавалась і гурту його підопічних. Пригадую, юні батуринці на тих змаганнях на більшості дистанцій були першими. Пізніше прізвище Згурського чув ще багато разів, згадували Олександра Пилиповича, як вмілого педагога, досвідченого наставника, як фахівця з виховання фізичної культури. Приємно здивувався, дізнавшись, що Згурського обрали головою Батуринської селищної ради. До речі, це відбулося сорок років тому. Саме на цій посаді організаційний талант Олександра Пилиповича розкрився у повній мірі.
Доречно нагадати головні віхи життя героя моєї оповіді. Родом Згурський із Щорського району. Прийшов у цей світ у 1931 році, 14 січня, читач уже збагнув – на новий старий рік. Як розповідала пізніше йому мама, серед хуртовин і заметілей той день видався тихим з приємним морозцем. У селянській родині був четвертою дитиною. На цю сім’ю випали суворі випробування: старшу сестру Марію забрали у рабство до Німеччини, трохи меншу за неї Мотрю змусили працювати у шахтах Донбасу. У неспокійному 1946-му вона побувала у відпустці, умовила батька вирушити у гості, аби показати вугільний край. Та не судилося. Бандюки пограбували їх прямо в дорозі. І Мотря, і батько мали рішучий характер, найвірогідніше, чинили опір, то втратили і життя. Третім у родині був брат Федір, його земний шлях обірвав 1933-ій.
Батько, Пилип Семенович, – учасник трьох воєн. Воював у Першу і Другу світові, а поміж них - і у громадянську. Мав дев’ять нагород. А життя обірвалось так жорстоко. Чи не довершені справи брата, сестер і батька намагався втілити в життя Олександр Пилипович...
Закінчив сільську школу, після визволення села у 1943-му підліток пішов у колгосп. Далі навчався у Гомельському технікумі фізичної культури та спорту. Там же, у Білорусі, почав педагогічну діяльність. Учив дітей гартувати свої м’язи і волю. Навесні 1951 призвали до Армії, зі служби повернувся молодшим лейтенантом. Потім була сільська школа у Митченках. Там на молодого вчителя-фізкультурника звернули увагу фахівці із райвно і перевели у райцентр, яким був тоді Батурин.
Аби поглибити знання, Олександр Пилипович закінчив Черкаський педінститут. Усе частіше у Батуринській школі стали з’являтися чемпіони, та головне не це – фізкультура перетворилася в улюблений предмет більшості учнів.
Сам же Згурський був помітним не лише у педагогіці, а й у громадському житті, неодноразово обирався депутатом і до місцевої, і до районної рад. У січні 1973-го, майже день у день на своє 42-річчя, обраний головою селищної ради. На цій посаді перебував більше 20 літ. За цей час зробив для селища, яке стало йому рідним, багато. Усю свою діяльність спрямовував на розвиток Батурина, покращення благоустрою селища, розвиток його економічного потенціалу. Завдячуючи його кипучій енергії, Батурин стрімко набував ознак містечка. Селище тих років – своєрідна курортна оаза Полісся. Крім природи багатьох вабило ще і своєрідне історичне минуле селища. Сюди на мальовничі запіски Сейму приїздило чимало відпочиваючих з Чернігова, Києва, Москви. Серед них траплялись управлінці й посадовці, знайомство з ними нерідко давало можливість вирішити деякі селищні проблеми. Інколи ставали цінними навіть їх поради, адже серед них траплялись досвідчені апаратники. Олександр Пилипович завжди ініціював і підтримував корисні зв’язки. Вони пізніше послугували йому добру справу.
Не рахуючись з власним часом, а нерідко навіть в ущерб здоров’ю, він відправлявся у довготривалі відрядження в область, у столицю, а то й до білокам’яної, аби втрясти ту чи іншу проблему в інтересах громади. Встиг зробити він чимало - у Батурині заасфальтували всі вулиці, проклали 50 кілометрів водогону, обладнали глибинну свердловину . Така якісна вода вперше з’явилася на Бахмаччині саме тут. За його головування збудовано нову лікарню, зведено приміщення нинішньої міської ради, з’явились житлові багатоквартирні будинки, підведено газ. Саме з ініціативи Олександра Пилиповича почалось будівництво дитсадка. І якби він залишився на посаді хоча б на рік-два, будьте впевнені, споруду б завершили.
Чимало зусиль доклав селищний голова на „проштовхування” ідеї докорінної реконструкції льонозаводу, потім домагався отримання фінансів. Це було одне з найсучасніших подібних виробництв на теренах тодішнього Союзу. Ще одне дітище, до якого доклав свою руку Згурський - Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Ось де відчутно допомогли згадані „корисні” зв’язки.
Він устигав скрізь. Розгалужене господарство Батурина: від пекарні до дорожної служби, від льонозаводу до районного відділення сільгосптехніки, справи у школах - у середній і допоміжній, у лікарні, у торгівельних і закладах громадського харчування – усе перебувало в полі постійної уваги тодішнього голови. Скрізь устигав непосидючий керівник. Та за тими справами не забував про звичайних людей. Дбав про моральну і матеріальну допомогу інвалідам війни і праці, літнім людям. Він допомагав багатьом. А про себе дбав в останню чергу, тому й сьогодні скромний будиночок, де він жив, залишається без газу. Правда, з ініціативи нинішньої міської ради вдові підключили електроопалювання - це данина людяності колишнього голови. Добрі його діла не забулися. Батуринці й досі згадують добрим словом свого колишнього керманича.
Олександра Пилиповича з нами немає вже більше 8 літ. Але його справи продовжують послідовники.
Нещодавно в Батурині було відкрито меморіальну дошку колишньому селищному голові Олександру Пилиповичу Згурському. Ініціатором цього виступив поет–пісняр, художник Валерій Олексійович Залізний. На мітингу, присвяченому цій події, зібралось чимало батуринців. Завітав з цієї нагоди до міста над Сеймом і народний депутат Олег Валерійович Ляшко, який був знайомий з Олександром Пилиповичем особисто, про свої теплі враження від спілкування з батуринськім селищним головою поділився у промові на мітингу.
Спасенний той, хто ниву засівав,
Зерном добра, надії і любові.
Хто в кожнім поступі і щирім слові
Тепло палкого серця дарував.
Це сказано про Олександра Згурського. Він жив і працював у двох епохах. Був шанованою людиною при Радянській владі і залишався не менш авторитетним у роки демократичних перетворень. Його любили і поважали, бо він жив для людей. Таких у народі не забувають, і це головний урок учителя з Батурина.
Борис Бобришев