Пам’яті Чередниченко Раїси Іванівни

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
І тихо пішла  за межу… 

Біля першої школи лунає дзвінок, навіть два: один – у руках техпрацівниці, дзвонить нестало, голосно, інший – суцільний, електричний. Рука дрижить, дзвін виходить з перебоями, бо дрижить серце. Ту, для якої він дзвенить, привезли на катафалку. Вона уже ніколи не прийде сюди, на це подвір’я. Відгоріла її свічка… Закінчилось життя…


Життя у Вчительки по дзвінку: по дзвінку заходила до класу, по дзвінку з нього виходила. Все у неї було розписано. І навіть померла у вихідний, щоб ми, її учні, прийшли провести її в останню путь…


Пам’ятаємо її молодою, стрункою, красивою, елегантною… Прийшла працювати до школи №1 після закінчення Ніжинського педагогічного. Колектив у школі був сталий, вік учителів від 39 до 45 років. І нам, учням, вони здавалися такими старими!.. А вона, тендітна і юна, виявилась строгою і вимогливою. Особливо до своїх любимчиків. Не прощала невивчених уроків, незапам’ятованих слів. До нас були особливі, підвищені вимоги. Уже потім, після закінчення школи, у вузах і технікумах, наші знання були набагато вищими від наших одногрупників. То було потім. А поки що, у школі, ми так хотіли їй подобатись, не хотіли бути «нєучами». А на перервах ми, широко відкривши очі, уважно слухали про цікаві публікації в «Юності» свіжих творів, які ніде більше не можна було прочитати. Ми із захопленням «ковтали» все принесене нам. Мабуть, це вона пробудила в нас цікавість до сучасної літератури. Дякуємо тобі за науку, наша Вчителько!


А ще, нам близьким до себе «любимчикам» вона по секрету розповідала, що ще у вузі їй пропонували поїхати перекладачем до якоїсь там далекої заморської країни. Може, вона і шкодувала, що не вдалося, але ми потай раділи.


Проходили роки. А вона залишалась довго все ж такою красивою. Через її серце пройшло не одне покоління учнів. Вона народила і виростила чудового сина. А школі присвятила цілих 45 років! Це були роки творчості і пошуку. Вона вивчила і наших дітей. А в трудовій книзі було всього два записи; 15.08.1967 та 01.10.2012 (про прийняття на роботу у школу №1 і про розрахування з неї).


Вона зібрала нас цілу залу. Поминки перетворились у сердечну розмову. Тут і дівчата з першого її випуску, із другого, третього… останнього. Дехто спеціально приїхав із іншого міста! Що робить із людьми Пам’ять і Любов!


Низький тобі уклін, Вчителько! Ми думаємо, що саме так ми повинні були Тебе провести. Ти варта того!


Царство тобі небесне і вічна пам’ять!


Люблячі та цінуючі тебе твої учні