Зустрінуться і наговоряться
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наша пам'ять
- Опубліковано: П'ятниця, 01 жовтня 2021, 13:30
У дні визволення нашого краю від фашистської окупації директор ПСП „Зеленівське” Володимир Примак порадив розповісти про останнього сільського фронтовика Григорія Якимовича Лисенка. Мовляв, хоча орденоносець уже давненько живе у Бахмачі, зеленівці свого земляка пам’ятають і шанують.
Враховуючи, що Володимир Олександрович ще і депутат міської ради, прислухався до побажання з подвійною увагою. Проте, з виконанням прохання виникли проблеми, їх причина надзвичайно поважна, але про це нижче.
Народився герой нашої оповіді у 1925-му якраз на Водохреще. Рідне село і сусідні Кальчинівку, Круглолугівку, ряд інших іменували Прусами – їх заснували німецькі колоністи, вихідці з Прусії, ще за часів Катерини ІІ. То дитинство і юність проходили у тісному контакті з німецькими ровесниками. Грали у лапту, городки, квача, у німців запозичили штандер. Мовою спілкування бувала то рідна українська, то німецька. Говорили на тій, кого збиралося у гурті більше. Так природно Гриша засвоїв німецьку, пізніше це круто вплинуло на його військову долю, але то було згодом.
Горезвісний 1941 увірвався у життя зеленівців чорною хмарою. Найбільшим потрясінням для Григорія і решти зеленівців стала страта родини Еделів, фашисти розстріляли матір-німкеню і її п’ятьох дітей, бо їх чоловік і батько був комуністом. Лисенко враз подорослішав на кілька років, зрозумів, що німці бувають різні, а «новий порядок» людожерливий. Став чекати, коли повернуться наші. Вони прийшли, хоча чекати довелося два роки. Парубок відразу попросився на фронт, але у військоматі поцікавилися і освітою, і професією, і нахилами. Особливу увагу надали володінню німецької. Так врешті-решт 18-річний боєць потрапив у військову розвідку.
Розмовна німецька виручала багаторазово, гукне, бувало, ворожого офіцера, тому і в голову не прийде, що наближається не співвітчизник. А далі техніка рукопашного бою, підоспіють друзі-розвідники. Так добували не один десяток «язиків». Григорій звільняв Білорусь, запам’яталися бої за Оршу, Бобруйськ. Під останнім вперше поранило, але через місяців зо два наздогнав свій полк, правда, вже у Польщі. Мріяв, що пройдеться Берліном по Александр-плац, не судилося, у Прусії (знову вона) був поранений вдруге. Тепер справи обернулися серйозніше, ворожий метал нашпигував тіло, як хотів. Кілька грамів впилось у тіло фронтовика на все життя. А шрами на руці і нозі, як розпис війни і красномовне підтвердження інваліда І групи.
Повернувся у Зеленівку 20-літнім парубком, за віком парубок, а вантажу пережитого і побаченого вистачало на долю чоловіка, який побував у бувальцях. Уже скоро ревматичні болі стали нагадувати холодне, каламутне багно Пінських боліт. Місцевий ескулап з Круглолугівки Леонід Григорович Іваницький порадив зайнятися пасічництвом. Мовляв, бджола вжалить - на користь. Підказав, як застосовувати прополіс, пергу. Божа комаха, справді, зміцнила тіло, повернула впевненість у собі.
Мирне життя випробовувало фронтовика у різних іпостасях - був завідуючим дільниці тваринництва, керував сільським клубом, очолював сільраду.
На запитання: «Чи допомогли бджоли довголіттю?» - припущення підтвердив, проте сказав: «Так воно, так, але без надійного плеча моєї донечки Галинки не прожив би стільки років. Подумати, 96! Чи сподівався дотягнути до таких літ… »
А ще у розмові зазначив: « Не звертайте уваги на мерехтіння нагород. То брязкальця, справдні у мене лише три, дві медалі – «За мужність» і «За відвагу» та орден Червоної Зірки. Вони звідти – з фронтів Вітчизняної, і їм ціна особлива.
От так, прохання депутата В.О.Примака виконав, а яка ж проблема?
На превеликий жаль, цього допису дорогому нашому фронтовику Григорію Якимовичу Лисенку прочитати не судилося. Уже ось дев’ятини, як душа ветерана відійшла за межу вічності, туди, де у височині небес спочивають душі його побратимів, хто поліг на фронтах найжорстокішої з воєн. То ж стрінуться і наговоряться.
Борис Бобришев
На зніму: під час святкування 70-річчя Перемоги. Наш герой у центрі.