Саме таким реченням закінчив нашу розмову житель    Курені  Жила Анатолій Олександрович. Він був у перших лавах ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи.

- Я прибув у Чорнобиль як пожежник спецбатальйону Чернігівської області. Разом з товаришами обробляли спеціальним розчином стіни будівель, споруд усякого призначення. Цей розчин, наче плівка, покривав стіни, поверхню предметів і не давав радіації розповсюджуватися в атмосфері. Ще одна властивість розчину, яким оброблялись стіни, була така, що покриття стін опадало на землю. Тоді ми оці уламки збирали лопатами і вантажили у спеці-альні контейнери, які вивозились.

 

- Наш батальйон був розташований у селі Оране, що поблизу станції. І перший раз, коли нас доставили до Чорнобильської АЕС, то я побачив руді сосни, опалу суху коричневу хвою. Такі страшні попечені страждальці - дерева. Моторошно стало. Якогось спеціального одягу і засобів захисту нам не видавали. Ватно-марлева пов’язка — ось і весь спецзахист.  Після душу одяг, у якому працювали, вже не надівали, давали інший. А ще видали індикатори-накопичувачі радіації. Годували нас у посиленому режимі, воду привозили у скляних пляшках.

- Так. Швидко втомлювався. Млявість з’являлась. І постійно хотілось спати. Такі відчуття були не тільки у мене одного. Хотілось додому страшенно. Знаходився я в Чорнобилі з 19 травня до 2 червня 1986 року. Здається, не так вже й багато пробув, та “зарядився радіацією” на все останнє життя. Почалися проблеми зі здоров’ям. І що цікаво, у медичних закладах це не пов’язували з моїм перебуванням у радіаційній зоні. Лише у 2003 році моє захворювання набуло,  так би мовити, офіційного статусу - я інвалід-чорнобилець 3 групи. Зустрічались і бюрократи, які старалися відштовхнути мене подалі з моїми проблемами та болячками. Спасибі їм.

Оце що 25 років минуло з того часу, аж не віриться. Наче вчора це відбулося. Так у пам’яті засіло. Але така моя натура — сподіваюся на краще, радію, що живий, люблю землю, працю. Слава Богу, дихаю. Царство небесне товаришам моїм — чорнобильцям, яких уже на цьому світі немає. Хочу сказати добрі слова на адресу нашого сільського керівника, який про нас, чорнобильців, не забуває. Ось дивіться, скільки запрошень на свята, подяк, - Анатолій Олександрович показує листівки, які, наче виставка, вишикувались на маленькому столику.

- Мені так хороше, коли їх перечитую, - посміхається.
Ще один мешканець села Курінь — І.Пастушенко теж побував у тій страшній зоні.
- Я, - розповів Іван Федорович, - у перших лавах не був. Але побачив і відчув страшне. Був в охороні: ми з товаришами повинні були контролювати маршрут довжиною до 27 км. Це межа, огороджена дротом. Зона і позазона. Тварини, бувало, рвали дріт, його знов з’єднували. Вражала тиша і спустошеність. Чув завивання вовків і здичавілих собак. Не вірилося, що таке лихо сталося. Минуло стільки літ, та ті події з пам’яті ніколи не зітруться.

Спасибі всім курінцям, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Постараюсь написати і про них.