Не старіють душею ветерани
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наше інтерв'ю
- Опубліковано: П'ятниця, 24 січня 2014, 10:00
Напишіть в «Пораднику» про нашого земляка-фронтовика Івана Панасовича Ковтуна. Адже випала йому складна доля медика-бійця. Воював, пройшов полон, після німецьких таборів ледь не потрапив у сталінські. Зарахували у штрафний батальйон. Що то було за лихо, знають лише ті, хто їх пройшов. Часто із сотні бійців залишались одиниці. А траплялось, що таких щасливчиків не знаходилось. Після війни працював у залізничній полі-клініці, але, не дивлячись на це, не відмовляв у медичній допомозі і своїм односельцям. Більше б таких спеціалістів мала сучасна медицина, то не втратила б система охорони здоров’я свого авторитету.
Катерина Кальченко
Добре, що відшукати ветерана вирішив з допомогою його колег. Вони й підказали, що Івана Панасовича слід шукати не в селі, що нині він зупинився у місті, у сина. Тут і зустрівся із своїм давнім знайомим і попросив розповісти про життя-буття.
- Родом я з Білоцерківського району, із сільської багатодітної сім’ї. У школу пішов у 1930 році. Уже після другого класу працював влітку в колгоспі - був водоносом, саджав буряки на насіння, збирав довгоносиків, озиму совку. Із однолітками виконували видове прополювання пшениці, коли потрібно було повиривати сходи жита, разом з тим винищили і бур’яни. У пшениці нерідко росли волошки та осот, а ячмінь страждав від свиріпи. Урожайність у 17-18 центнерів вважалась рекордною.
Якось написав кілька гасел для школи. Вийшло непогано, то стали пропонувати виготовляти транспаранти для сільської ради, клубу, двох магазинів і трьох сільських колгоспів.
Ще й сьогодні сняться рядки на червоних полотнищах: «Включаймося в боротьбу за 100-пудовий урожай».
Після оранки – грунт волочили, робили це кіньми та волами, а чисельна ватага дітей зносила на узбіччя коріння пирію. Коли він висихав, його тугими в’язками переправляли по домівках, - топили печі, так і хліб пекли, і страви готували.
Крім згаданих гасел, оформляв стіннівки у школі, і в тих же колгоспах. Шкільний директор, оцінивши мої здібності, пообіцяв відвезти мене в художнє училище до Києва. Довго я тішився тією перспективою. Але після закінчення семирічки, ніхто нікуди мене не повіз. Нагадати про себе я посоромився, а коли забажав поступати до 8 класу, десятирічка стояла в сусідньому селі, мені відмовили - класи вже були переповнені.
Не знаю, як би склалась доля, коли б не зустрівся зі своїм колишнім вчителем Іваном Петровичем Дурчаком. Він і порадив ще раз йти в сьомий, аби не розгубити набуті знання. Був то 1937 рік – час складний, ще раз міг навчатись у тому ж класі лише учень, залишений на другий рік. Але директор ризикнув, і я закінчив сьомий ще раз, тепер вже з похвальною грамотою. Йти у восьмий бажання вже пропало, вступив до Білоцерківської фельдшерсько-акушерської школи. Та тільки-но завершив навчання, розпочалась війна.
Тут же був мобілізований. З великим задоволенням дізнався, що служитиму на кордоні. Відрядили в укріплений район поблизу Могильова-Подільського.Дістались туди під вечір. І треба ж, штаб, де зосередились кілька бронемашин, був обстріляний з кулеметів німецькими літаками. На щастя, ніхто не постраждав, хоча кулі подзьобали землю зовсім поруч. В останній день липня отримав обмундирування. І відправився на позиції поруч з річкою Дністер. Закріпили при доті. Здавалось, ніяка сила не зможе вибити нас з цієї твердині. У грунті на багатометровій глибині розташовувалась житлова кімната, стояли кушетки. Функціонувала кухня для гарнізону, був запас боєприпасів, продуктів. Мав дот власний колодязь і електричне освітлення. Здавалось, що ця довготривала оборонна точка (звідси ДОТ) втримає будь-яку отаку, але скоро мусили все це господарство залишити і відступати поспіхом у бік Києва. А скоро почались бої, весь час рухались на схід під обстрілами німецьких наступаючих частин. Я мав поратись із своїм медико-санітарним забезпеченням. Це були мішки з перев’язочним матеріалом. Як зараз пам’ятаю, кожен містив по 85 індивідуальних пакетів, ще було п’ятнадцять великих, це коли трапиться поранення в живіт або втрата кінцівки. Дві валізи, ще польова амбулаторія, це вертикальна скриня, яка при потребі розкривалася навпіл і все зручно опинялося під руками. Тут була польова аптека з кількома десятками необхідних медпрепаратів, з яких можна було виготовити потрібні ліки. Ще один ящик мав позначку літерами «ХЧ», тобто «хозяйственная часть». Там містився розбірний примус, керосин, денатурат, посуд, великий і малий хірургічні набори, утеплений брезентовий намет з червоним хрестом зверху, розрахований на вісім ліжок. Та все це господарство було втоптане у багнюку, розбомблене, понівечене. Тільки, може й того, що підібрали щось селяни.
Моя війна тривала до 28 липня 1941 року, а потім трапилась контузія, поранення і опинився я немічний, ошелешений, напівтямущий у німецькому полоні. Це найболючіша тема для кожного, хто опинявся у ворожих лапах. Вдалося вижити і вибратись із німецького табору, але потрапив у окремий штурмовий стрілецький штрафний батальйон. Були ми, по суті, живими мішенями. Одним словом –.смертники. Як бачите, я щуплий і меткий, на богатиря не схожий, може, тому в мене не просто було вцілити ні ворожій кулі, ні фашистському осколку. Хоча поруч смерть косила бійців раз у раз. 28 липня виявлялося фатальним у моїй долі. Знову в цей день, тільки вже в 1944 році, отримав контузію і поранення. Лікувався чотири місяці, але тепер уже згадали про мене, як про медспеціаліста. Потрапив на третій Білоруський фронт у бригаду надання допомоги польовим шпиталям. Був і асистентом хірурга, і медбратом. Сьогодні дивує, як прочитаю, що після операції залишився у пацієнта в животі медінструмент. Навіть у польових шпиталях, де поранені надходили потоком, хірурги слідували жорстким правилам. Після закінчення операції лунала команда : «Ревізія». І операційні сестри розкладали медичний інструмент, перераховували всі зажими, пінцети, скальпелі, все повинно було зійтися один до одного.
Завершував війну фельдшером 90-го окремого кулеметно-артилерійського батальйону. Стояли на витоці Вісли в Балтійське море. Повернувся на «гражданку» в кінці серпня 1946, а скоро прийшла осінь , позолотила листя дерев, якраз тоді і пішов працювати у залізничну по-ліклініку. Весь час жив у селі Бахмач. Не злічити, скільком землякам допоміг вберегти здоров’я, а не менше дюжини врятував від смерті. Може небеса врахували ці мої заслуги перед людьми і дозволили затриматись на білому світі – мені вже за 90.
Мріяли, що після перемоги заживемо по-новому, по-братськи, дружно, заможно й щасливо. Але так і не дочекалися здійснення своїх мрій. От землю свою слов’янську відстояли і мирне небо захистили. Бережіть це найдорожче надбання, дорогу ціну заплатило за них моє покоління.
Спілкувався Борис Бобришев