Ми повинні свято берегти пам’ять. Суспільство, де проявляється неповага до безвинно загиблих поколінь, приречене на знищення самого себе. Так довго і дорого ми платимо за своє прозріння, але нічому, на жаль, нас не вчать уроки історії. Своїм листом до редакції я маю намір лише констатувати факти нашого буття, а не змушувати когось вірити, а чи не вірити в те, що сказано мною. Вашим поняттям, розумінню суті справи – Бог суддя. Одначе пам’ятаймо – всі ми смертні, без виключення. Так, життя складна багатовимірна система і не важливо, що ми старіємо, важливо інше - що ми залишаємо після себе нащадкам. На жаль, сьогодні ми є свідками живучості ідеології подвійної моралі.

У всього людства є немеркнучі, вічні цінності й святині. Як на мою думку, такою святинею для всіх, незалежно від віросповідання чи національності, є місце упокоєння предків. І по тому, як  народ ставиться до цієї святині, можна судити про його мораль. Тим паче якщо це могила невинно убієнних.

 

Кладовище по вулиці Горького ми, старожили, знаємо як Лапине. Таке ім’я воно отримало від родини Лапи, які виділили свої землі під нього. І тільки старожили (а їх вже тут залишилося небагато) можуть вам беззаперечно підтвердити, що воно зберігає прах тих, кого у 32-33 роках звозили сюди возами, скидали у спільну яму, ледь притрусивши землею. Так виросла тут ця страшна братська могила. І лише в 90-ті роки минулого століття про злочин сталінської влади згадали, встановивши на цьому місці пам’ятну плиту.

 Нещодавно побував на кладовищі і був прикро вражений побаченим. Як колись мені було боляче дивитися на смітник на тому святому місці, так і тепер заболіло серце за них. Мертві не можуть постояти за себе. Їх забули раз, а тепер забувають вдруге. Поросли бур’янами могильні кургани, похилилися і вицвіли квіти, а на хресті вже давно немає вишитого рушника, що пов’язали при відкритті.

То це що – „Влада міняється”, як у відомому радянському фільмі „Свадьба в Малиновке”?  Так, можна воювати з живими, але ж не з мертвими.