Хочу поділитися з Вами тим, що мені болить, тому що Бахмач - моє рідне місто і доля з’єднала мене з ним понад 60 років тому.

У 1944 році, після того, як було визволено місто від фашистів, моя сім’я (а це мама і я з сестрою - батько й брат були на фронті) повернулися до рідної домівки. Бахмач мав вельми непривабливий вигляд: багато будинків, підприємства, вокзали були зруйновані. Бахмач піднявся з руїн частково завдяки міському голові Дерев’янку (на жаль, не пам`ятаю імені та по батькові).

На той час у міськраді було всього 3 працівників: голова, секретар і землевпорядник. Робочий день голови починався о шостій ранку. Обходив місто, хазяйським оком усе оцінював, брав на замітку. Машиною не їздив, через скло не дивився на людей, а ходив, щоб зустрітися, поспілкуватися з ними, поцікавитись їхнім життям. Шанували його люди, бо дійсно був Хазяїном з великої літери. У складний післявоєнний час багато він устиг зробити для міста: побудовано 2 школи (№1 і №5), насаджені „старий” та „новий” парки – окраса нашого міста, де люди відпочивали на свята (і не забруднювали його, як зараз, бо відвідують, аби добряче випити та закусити).

 

 Моє покоління навчалось у школі й брало активну участь в упорядкуванні міста. Голова вмів запалити серця дітей і дорослих, бо він служив рідному місту й людям, які йому довірили його, своє місто.

 Що це я все про Дерев’янка? Бо він для нас, підлітків, був зразком справжнього керівника, господаря, душевної справедливої людини, бо по ньому ми згодом порівнювали всіх міських голів.

А тепер безпосередньо до Вас, Олеже Васильовичу.
Правда ж, коли Ви заходите до когось у гості й бачите чистеньке, упорядковане, з рівненькими заасфальтованими стежками подвір’я, у Вас мимоволі вихопиться: „Який гарний господар!”
Ви ж хазяїн усього міста. А чи можна сказати про Вас: ”Хазяїн”?

Почнемо з доріг. Це нерви, судини міського організму. Що ж у нас? Нормальної вулиці для проїзду Бахмач не має. Чому так стверджую? Бо мені щодня доводиться їздити, щоправда, не машиною - велосипедом. В основному центральними вулицями. Якщо сухо, ще якось можна об’їхати ями. А коли пройде дощ, обов’язково приймете бруднохолодний душ. Не вірите? А Ви спробуйте пройти (пішки!) після дощу вулицями міста: Дружби, Жовтневій, Ярослава Мудрого ( і так можна перерахувати всі наші вулиці та площі!) На проїжджу частину зібрані всі: пішоходи, велосипедисти, автомобілісти. Не знаєш, куди їхати чи бігти! Отож і гості нашого міста, прийнявши такий душ, тікаючи з повними черевиками води, вигукують (уявіть собі – з якою інтонацією!): „А чи є у вашому Бахмачі хазяїн?”

Боляче це слухати!
Мені здається, що справжній господар не хапався б за все одразу, бо від того толку немає. Не латав би щороку одні й ті самі ями на дорогах, нашвидкуруч заляпавши їх до наступного. А кожного року зробив би фундаментально одну вулицю, надійно, наступного – іншу. Люди б і побачили, що Ви справді вболіваєте за місто.

І ще, Олеже Васильовичу! Скромність прикрашає людину. Цю істину Ви, напевне, знаєте. Позаминулого року я дуже здивувалась, прочитавши про Вас статтю в якійсь київській газеті. Не пам’ятаю, як вона називалася, бо ж  я  її не передплачувала, і дуже здивувалась, побачивши її у своїй поштовій скриньці. А потім дізналась від сусідів, що така газета й до них потрапила.
Не таким чином авторитет заробляють у своїх виборців, а порядком у місті.

Поцікавтесь, де в нас знаходяться звалища сміття? А я підкажу (теж проїжджаю): вулиця Шевели - біля залізниці, біля парканів, за гаражами, на болоті, біля кладовища...
Сумно стає за наше місто та за його господарів...