Цей  крилатий  витвір народної творчості пізнав  на  собі, коли  подав  заяву до прокуратури.
Мене завірили, що  відповідь  я, як  інвалід  ІІ  групи, одержу  не  через  місяць, а  через  два  тижні. Добре інколи бути  інвалідом - правда  ж? Рівно  через  два  тижні  я  - у  приймальні  прокуратури, у  секретаря. Перевірили  і  повірили, що  я  дійсно  12.11.10р. подавав  заяву,  і  послали  в  третій  кабінет. У  третьому  перевірили  і  повірили – подавав, але  ксерокопії  на підтвердження того,  що  я  інвалід – немає. Показав  посвідчення. Повірила, але  ж  ногу  до  документа  не  пришиєш. Ще  й  довідку  з  Пенсійного  фонду  запросила. Глянула  в  комп’ютер  і  заспокоїла: „Від–повідь готова. Зайдіть  до  секретаря”.

Я  радий, що  не  бігти  в  ПФ  та не  робити  ксерокопії, а  тут – поряд. Заходжу. Чую: ”Кудись  вийшла, прийдіть  після  обіду. А якщо  від–повідь знайдемо, перешлемо”. Подумав: „Сьогодні – п’ятниця. У суботу - неділю одержу. Чого ж кульгати  ще  й  після  обіду?”. Не  одержав. У поне–ділок  сказали: „Сьогодні у поштарів  вихідний. Почекайте до  завтра”.

 

Почтовый  ящик  открываю  я  с  волненьем,
А  вдруг  он  снова, как  и  всю  неделю, пуст.
Ты  мне  не  пишешь,  начиная  с  воскресенья,
Обидившись  на  что-то, - ну  и  пусть.

Почекав – немає. Про всяк  випадок  зняв  ксерокопію, що  я  кривий, довідку  взяв  у  Пенсійному фонді. Та, почувши  з  телеящика, що  завтра  30 листопада – День  прокуратури, зрозумів  – там  не  до  мене.  А післязавтра середа - другий  день  після  їх  професійного  свята: рано  ще  йти. Піду в четвер.  Прийшов.

-    Вийдіть  у  коридор  і  заждіть  хвилинку.
Вийшов. Заждав  три  хвилинки. Зайшов:
- Почекайте  в  коридорі  хвилинку.

Логічно  поміркував, що  хвилинка, як  і у всяких  начальників, це якнайменше годин  зо  п’ять. А  через  п’ять - робочий  день закінчується. І  пішов  я... додому.

Додав  прокурор  клопоту. І  завтра  не  піду – День  інвалідів, ще  могорич  нести.  Через  10  днів – місяць  після  подачі  заяви. Якщо  ж  я  напишу  нову  заяву  з  довідкою  від  ПФ  та  письмово  підтверджу, що  я  інвалід  поки  що  ІІ  групи, то  треба як мінімум  15  днів  чекати. Правда, здогадався: якщо  від  15  відняти  10 - буде  5. Що  ж, хай  буде  за загальним, а не моїм, „інвалідським”  законом - швидше. Та якось і  не  зручно вшосте набридати. Прокурор  додав клопоту? – Додав. Досить „добавок”:
Пусть  будет  грустно  мне  без  писем  ласковых
И  пусть  молчание  пророчит  мне  беду…

Ні, не  піду. Бо будеш знову ковзатись слизькими  сходами  прокуратури (ой і слизько ж на тих плитках новомодних!) – додадуть ще й групу. А  з  першою  групою  ситуація  стане  зовсім  тупикова - сиди  вдома. Чекаю. А  „чуйка”(інтуїція  підказує) – не дочекаєшся!

P.S. Доводилось звертатися  до прокуратури і при радянській владі. Черга, хоча  й  невелика, та  була. Зараз  я   вдруге приходжу туди –  ні  душі. Люди  стали  інші. Розуміють – сюди за  законами  не  ходи. Та хіба ж тільки  сюди? От, до  прикладу, третій  місяць  чекаю відповідь  на  заяву  від  ВАТ „Облкомуненерго”. Чи  не  рік  (з  точністю  до  дня  не  пам’ятаю – вже й вилетіло за  цей  час)  чекаю  відповіді  на  одну з заяв  від  відділу  освіти.

Єдине,  що  я  зрозумів  із  своїх походеньок - у  мене, на  відміну  від багатьох, три  професійні  свята  на рік: День учителя, День інваліда  та  День дурня – 1 квітня...