Початок Другої світової війни (а у трактуванні совєцькому Великої Вітчизняної) у радянській історії – 22 червня 1941 р. А чи це так?

 

Адже наймиролюбніша з усіх країн – СРСР – вела до цього війну з Фінляндією. Нею захоплена і підкорена Прибалтика. 1 вересня 1939р. завойована Польща (поділена з фашистською Німеччиною). Побратим Сталіна Гітлер вів військові дії на території Західної Європи. А у поневоленні цих держав допомагав СРСР – до Німеччини відправлялись тисячі ешелонів продуктів, скоту, пального. Але про це довго замовчувалось.

Моя тітонька згадувала про початок війни у Бахмачі. Бахмачани, що пережили окупацію, знають, що розпочалась вона бомбуванням Київської і що там стояло тоді дуже багато ешелонів - вони йшли на Захід, до Німеччини. Страшна пожежа сталася від того, що бомби потрапили у вагони з пальним. А скільки там було загиблих! Устелено було трупами, говорила вона, та нікому тоді було їх рахувати і хоронити, а жіночки стягували їх усіх до Жметкового лугу (вулиця Глинська – зараз Чехова), рили, які могли, ямки - отака була братська могила.

Замовчувалось і  те, що багато фашистських військових проходило вишкіл в учбових закладах Союзу, інженери-будівельники копіювали будівництво Сибірських Гулагів для своїх концтаборів. І  те, що у вересні 1939-го у Бресті проводився спільний парад і йшли фашистські та радянські війська поряд, і були поряд фашистський і червоний прапори.

Фашистський кат випередив радянського ката, роз-в’язавши війну. На території України велося до 80% воєн-них дій, мільйони українців загинули. Загинув мій дядько Боровик Дмитро Іванович з Гайворона, його син Василь, загинули дядьки Федір та Іван Прийми. Загинули мої батьки. Я сирота, а не дитина війни. І всі вони, і мої рідні, що були репресовані, воювали не за Сталіна, а за свою землю. Та ні моїх близьких, ні мільйони загиблих українців не захистили живі ветерани, коли Путін ци-нічно заявив, що Росія „справилася” б у війні й без України. Живі ветерани не відстояли честі своїх побратимів, що полягли за Перемогу. Неправда, що ніхто не забутий!

Війна на Україні продовжується. Воюють ветерани – енкаведисти і ті, хто на фронті не був, а „керував”, і ті, хто лише встиг доїхати до Японії – а тут примирення (теж ветерани); секретарі обкомів, райкомів та інших „комів” – з воїнами ОУН УПА, які боролися на двох фронтах – фашистському і сталінському. Примирення немає.

Війна закінчилась у Польщі, де ветерани Армії Людової і Крайової простягли одне одному руки. Це сталося в Німеччині, де солдат антигітлерівської сторони подав руку солдату вермахту – і разом з тим у Німеччині активно борються і зараз з проявами фашизму. Німеччина виявила вищий акт гуманізму по відношенню до наших остарбайтерів. Примирення - в Іспанії, де ветеранів - колишніх ворогів хоронять на спільних кладовищах.

А день Перемоги – це День пам’яті і примирення, як було вирішено Генеральною Асамблеєю ООН у 2005 році.  Меморіал українській Перемозі в II світовій війні за 20 років незалежності так і не побудований.