Давайте станемо добрішими!

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Часто у розмовах чую, що люди стали черствими, злими, немилосердними. Особливо помічає це старше покоління, бо пам’ятають інші часи. Навіть після війни, коли життя зробилось вкрай нужденним, сусід допомагав сусіду. Та навіть незнайомець міг розраховувати на окраєць хліба, миску юшки, а то й притулок. Коли життя трохи налагодилось, коли почали будувати хати вчорашні фронтовики, звичною справою стала у селі толока. Тоді сходились допомогти забудовнику десятки добровільних помічників. Це знаю вже з власного досвіду. Ту роботу у гурті згадую, як своєрідні свята. І як траплялось заколоти кабанчика, то свіжиною пригощали більшість сусідів, не говорячи вже про рідню. Тепер далеко не так...


Вік вже немалий, то виїжджаю із села лише, коли дуже потрібно. Як правило, підлаштовую подорож на «пенсійний день», щоб хоч трохи зекономити. Пасажирів буває багато, першими уриваються до автобусів молодші. Як займе місце, годі сподіватись, що поступиться старому, чи навіть каліці.


У наш непростий час так не вистачає людської доброти. Якби потурбувались хоч трішки один про одного, стало б радіснішим життя. На ці думки наштовхнуло таке. Є у моєму селі вчителька-пенсіонерка Євдокія Василівна Танцюра. Рідній мові навчала не одне покоління обмачівців, серед її учнів була свого часу і я. Тепер за літньою односельчанкою доглядаю, бо близьких родичів не залишилось, діти далеко, виїжд-жати із села вона не хоче. Нещодавно Євдокія Василівна зустріла своє 85-ліття, багато вітань отримала з нагоди свого ювілею – і квіти, і поштові листівки, і телефонні дзвінки. Буквально у ті ж дні її уклала у ліжко небезпечна недуга. Тепер у її „раціоні” з’явились додаткові пігулки. Купляю ліки я, слідкую, аби хвора вчасно їх прийняла. Бачу, що колишня наша вчителька хоче, щоб біля неї побула трохи довше. Звісно самотність пригнічує, то як час дозволяє, залишаюсь. Говоримо про різне. Якось взяла до рук одну із барвистих вітальних листівок, підписану красивим, рівним почерком. Захотілось дізнатись, хто прислав. Майже відразу помітила, як посвітлішало обличчя моєї співрозмовниці. Нехай вибачить Євдокія Василівна, що відтоді ледь не кожного разу брала до рук інші поздоровлення і читала вслух. Робила це свідомо, бо бачила, що вони мають не меншу лікувальну властивість, ніж ті мікстури. Така от сила доброго слова...


Отож і закликаю всіх, давайте спробуємо бути один до одного добрішими, турботливішими, адже кожен впевнений про себе, що він людина. Більшість з нас вважають себе віруючими, то ж давайте станемо такими в дійсності.


Викласти літературно ці рядки мені допомогли, тому підписуюсь дівочим прізвищем. Але знаю, Євдокія Василівна відразу ж впізнає мої думки, бо майже всі вони перегукуються з тим, чому вчила нас ця вчителька зі щирим, добрим серцем...

Надія Немидько,пенсіонерка