До 70-річчя визволення Бахмаччини

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Мою увагу у „Пораднику” привернула серія публікацій «Как это было». Хочу і я розповісти про одну історію, якій 70 років.


У сусідній Шаповалівці ще і сьогодні мешкає Оксеня Григорівна Кайка. Жінці вже за 80, але пам’ять зберігає події 1943-го. Тоді, у вересні, в їх село наскоком примчав верхи на баскому коні молодий лейтенант. Він попросив напитись і запитав шлях до Борзни. Дівчина застерегла, що там багато німців. На те вершник відповів: «Нужно, сетрица, Родину защищать», - і помчав соняшниковим шелестким полем назустріч небезпеці. Гнідий кінь рвав вудила, немов би теж поспішав у бій. А через мить фігура лейтенанта з автоматом за спиною розтанула у далечині. Через трохи стали з того боку долинати постріли, здавалося, бій тривав вічність. Згодом у селі з’явились німці, вони вели двох полонених червоноармійців зі зв’язаними руками. Один з них, упіймавши співчутливі погляди шаповалівців, мовив до натовпу: «Похороните нашего погибшего командира. Найдёте его возле полевой дороги у старых ив…». Всю ніч лив дощ, немовби оплакував полеглого. Вранці Оксеня разом з мамою відправились на місце бою. У вбитому вона впізнала красеня-лейтенанта, хоча тіло лежало долілиць. Тільки був він уже чомусь лише в білизні. Його документи залишились поруч. З них дізналась, що офіцер родом із Орловщини, мав прізвище Кузнєцов. Поховали сміливця неподалік товстелезної верби. І спочивав він під нею, доти у селі не встановлювали меморіал полеглим односельцям і тим, хто визволяв село. Тоді останки героя перенесли до братської могили. А ще раніше, відразу після звільнення, написала Оксеня родичам полеглого листа і розповіла у ньому про обставини загибелі лейтенанта. Відповідь прийшла досить швидко, але що то був за лист. Жінка Кузнєцова гнівно лаяла шаповалівську дівчину, звинувативши її у брехні. На думку вдови, її чоловік перебував у госпіталі і ось-ось чекали на його повернення. Це настільки вразило 16-літню патріотку, що вона розплакалась і день-два не знаходила собі місця, відчуваючи себе і приниженою, і безпорадною , і безпомічною. Вона написала листа ще раз, але тепер звернулася у сільську раду, де правдивість слів наполегливої шаповалівки скріпили печаткою. У конверт вклала і документи. Прийшов той день, коли родичі героя прибули до села, аби вклонитись землі, яку лейтенант захищав і в якій знайшов вічний спокій...


Справжня війна далеко не така, якою ми знаємо її з кінострічок, телеекранів, книжок. Вона набагато жорстокіша, кривавіша і болючіша. Давно відвирували події Великої Вітчизняної війни, але ще й досі про них пам’ятають. Серед тих, хто не забуває про подробиці вересня 43-го, наша землячка Оксеня Григорівна Кайка.