Лист до редакції

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Я, Марченко Анатолій Іванович, в цей час проживаю в Челябинській області – у місті Картали, що знаходиться на залізничному шляху в Казахстан та до Магнітогорська. В Карталах наприкінці 50-х-початку 60-х років минулого століття здобували професію бахмачани у залізничному училищі №8: хлопці та дівчата навчалися на машиністів, чергових по станції тощо. Багатьом з них Південний Урал так і став другою малою вітчизною, в тому числі і мені. Залишившись тут назавжди,  виховали дітей, тепер вже й онуків, одержуємо пенсію. Мови нашої ми не забуваємо, вона нас ріднить при зустрічах в розмовах. Ніхто з нас не посоромив ім`я “Людина”. Серед нас є почесні залізничники, Степаніщев В.С. став директором цього ж училища, я був його заступником по учбовій частині. Зараз мені 71 рік, приїхав до сестри, вчительки-пенсіонерки, яка віддала Богом одобреній справі все своє трудове життя, а нині їй  85 років.
 
І ось зайшов провідати товариша – Ковтуна Івана Опанасовича, художника-самоучку з даром від Бога, палко люблячу свій край та його історію людину. Побачив збірку “Бахмаччина”. Дуже вдячний автору, С.М.Воробью, який своєю працею передає молодому поколінню любов до того місця, де родився, знання його буття, історичного розвитку.

Бахмачу сповнюється 960 років, а Бахмацькому району – 85. Поздоровляю свій рідний край з цими знаменними датами. Бажаю процвітання місту і району на радість всім трударям - мешканцям.

З повагою, ваш земляк А.Марченко,
18 березня 2008 р.

Від редакції. Дочка знаменитого уродженця села Бахмача Василя  Бережного, теж письменниця, Г.В.Бережна, подарувала місцевій школі – ЗОШ 1-3 ст.№2 книгу про Чернігівське земляцтво. Анатолій Іванович, побачивши видання, захопився ідеєю створення такого ж земляцтва у Карталах, їхній другій вітчізні, як назвав Урал у своєму листі. Побажаємо йому успіху!

Іван Опанасович розповів нам, що вони з Анатолієм Івановичем – товариші по захопленню, земляк також малює.

А сам Ковтун за зиму створив нову картину – “Козак Мамай”. Одна вчителька, каже, зайшла, побачила – здивувалась: “Хату треба ремонтувати, а він малює!”

А ми кажемо: “Дай, Боже, Вам, дорогий Іване Опанасовичу, натхнення і здоров`я створити ще не одну картину. А хату, яку Ви збудували разом з коханою дружиною і жили в ній щасливо, все ж зберіг Вам Господь. І хай в ній народиться ще багато картин. А що пошкодила її пожежа, то ж у вогні, як відомо, гартується сталь. Гартувала Вас війна, зачепив Вас голодомор, життя не завжди посміхалось до Вашого покоління і з цього випробування на схилі літ Ви також вийшли достойно.  Мов неопалима купина, мов птах-Фенікс.

Та у них, таких Іванів, треба вчитися вистоювати в житті! – “У нього хата погоріла, а він малює!” То дух живе в такій людині, піднімається над сірістю буднів. Бо ж не нами мовлено: “Не хлібом одним живе людина”.