* * *

Пам’ятаю, приходив додому мій татко у шинелі, від якої линув запах морозу, а я стрибала назустріч йому і примовляла:
–Ти прийшов, прийшов, татусю!
Обіймала і вдихала запах шинелі, а він чомусь завжди цілував мене у носик і говорив:
– Кирпулечка-Лінулечка! Ось тобі від зайчика, - і далі пауза, - ...відгадай що?

 

Я ж стрибала на одній нозі і починала перераховувати все, щоб міг мені передати зайчик . І таки вгадувала! Тато виймав з кишені пакуночок з подарунком і клав мені у руки.

Я ж поволі розгортала пакуночок, а там, приміром, знаходився мій улюблений зефір.
Ні, я ніколи не з’їдала його сама. Ділилась зі всіма рідними.

А зайчику, у свою чергу, я готувала бутербродик. Різала два шматочки хліба, а між них клала кружечки моркви. Вранці давала бутербродик татусю, щоб зайчику передав.
– Запроси його до нас, - неодноразово просила я татка.

Та зайчику чомусь ніколи було до нас завітати, як виявлялося з розповіді татка.
Але одного разу з армійської валізи він витягнув за вуха... ну кого б ви думали?
Так, зайчика! Спочатку я подумала, що це була дійсно жива тваринка.
– Це зайчик себе тобі передав у вигляді іграшки, - пояснив татусь.
– Ой! Ой! – схопила я іграшку, - спасибі йому скажи.

А іграшка була не проста, а надувна. З особливої гуми зроблена, ще й шерстю сіренькою покрита. Довгенько цей дарунок тішив мене. Потім з’явився у нас кролик. Живий, маленький. Він настільки звик до мене, мені здавалося, що усе розумів. Доглядала його, годувала, а він був такий лагідний. Звався кролик Гета. Дожив до старості. Ні, ми його не з’їли. Він пішов у потойбічний світ, померши від старості, закопали ми його у степу.

Така була у мене „зайчикова педагогіка”. Відтоді я пригощаю дітей „Гостинчиком від Зайчика”. Як це робив мій тато.