У темній кімнаті сиділа Ворона. Була вона зовсім, ну, зовсім чорна. Поруч із нею знаходився Кіт. Чорнющий, як нічка. Кіт – воркіт. Ворона знадвору в кімнату влетіла, бо застудитися не захотіла. Кіт у кімнаті був тому, що мишку спіймать забажалось йому.

Ворона дрімала. Кіт чатував і дуже від того він сумував.

– Мур-мур, няв-няв! – Вороні сказав. – Пограймося трішки – у кішки-мишки.

 

– Кар-р-р! – розчепірила крила пташина. – Вдача у мене ніяк не мишина. Давай-но, Котику, в піжмурки гратися. Я буду жмуритись, а ти – ховатися.

Ловко було гуляти Коту, бо добре бачив Ворону він ту. (Чим темніше, тим котам видніше). Ну, а Ворона навпаки – тицяла сліпо у всі кутки. Важко було Кота їй знайти, а легше через кватирку втекти. Тільки-но Котик почав рахувати, глядь – вже нема кого шукати!


P.S. Кілька років тому газета «Біла хата» оголосила конкурс на кращу казку по заданій темі. Син тоді був учнем початкових класів. І от на нас надійшло натхнення і ми удвох склали казку “Піжмурки”. Стали переможцями конкурсу. Ознайомитися з казкою “Піжмурки” ми пропонуємо маленьким читачам “Порадника”.