Cьогодні, діти, ваша сторінка – серйозна. Ви напевне знаєте, що 9 вересня у нас – велике свято, День визволення Бахмача і Бахмацького району від фашистських загарбників. Про свого татка-солдата вам розповідає авторка тих казочок, які ви так любите читати на цій сторінці. А ще – познайомтеся з 1-класниками з “Рукавички”. Знаєте таку казочку? А вони – з рукавички-садочка.

 

Йому й п’ятнадцяти ще не було,
Коли фашисти увірвались у село.
І, Боже ж мій, палили хати,
На людях ставили тавро,
Кого в Німеччину, за ґрати,
на розстріл. Життя людського не було.
Боліло серденько у Гриця
За Батьківщину, рідних і село.
Не міг, не міг стерпіти це хлопчина.
Пішов на фронт.
А там тяжкая праця — ні сну,
ні відпочинку,
Кожна мить — це гра зі смертю.
— Ми смерть повинні
побідить! — гукав комбат
І піднімав в атаку синів Вкраїнської
землі.
І йшли вперед, вперед ішли солдати,
Рятуючи світ від пітьми.

Ці віршовані рядки я присвятила своєму татусеві — Григорію Кіндратовичу Лещенку, а також всім татусям, котрі захищали рідну землю від фашистської навали.
Я була ще дошкільням, коли одного разу побачила на кителі свого татка червону зірку.
—Тату, а де ти взяв таку гарну зірочку? — запитала я у нього.
— Не взяв, донечко, це мене нагородили такою зірочкою. А називається вона — орден «Червона Зірка».
— А за що тебе, тату, ним нагородили?
— За бій пекельний у роки Великої Вітчизняної війни.
— Ой! Тату, ти був на війні? А чому ти там опинився?
— Я пішов воювати проти сили злої, яка називається фашизмом. І сталося так, що опинився я у розвідроті.
— Ой, тату, ти був розвідником! А що ти розвідував? Розкажи мені.
—Була така фортеця. Назва її Кенігсберг. Фашисти дуже добре її укріпили, щоб не дати можливості нашій визвольній армії рухатися далі. Я та мої товариші-розвідники були послані командуванням розвідати, що саме діялося поблизу фортеці. Скільки там було військової техніки, людей, що її обороняли, які стежинки вели туди. А я був невеличкого зросту, прудкий, непомітно міг просунутися у щілину, рухатися на руках, не залишаючи після себе відбитків ніг.
- Тебе за розвідництво нагородили орденом?
—Так, донечко, за розвідництво, як ти кажеш, і за штурм цієї фортеці. Штурм — це такий запеклий бій. Все змішується: земля з повітрям, а повітря із землею, стрілянина і вибухи снарядів, мін, бомб. І у цьому бою мене було тяжко поранено осколками снаряду. Вони пробили мені грудну клітину, потрощили ребра і легені. Я не міг ані дихати, ані ворушитися, втратив свідомість. На моє щастя, мене вчасно віднесли в медсанбат. Там зробили кілька операцій.
І саме тоді, у медсанбаті, мене нагородили орденом «Червона зірка».
А я й розмовляти не міг.
Я лише прошепотів: «Служу Батьківщині».
Прослухавши цю розповідь, я заплакала, а потім запитала: «Татку, тобі тоді було боляче і страшно?»
- За що ж ти так мучився?
- Я мріяв, що у мене будуть дітки. От я за них воював і мучився. От у мене і є ви – мої хороші донечки. І у інших людей вже є діти. Рід людський живе. Ми захищали і боролися за прекрасне людське життя, за збереження світу на Землі.
- Таточку, який ти хороший. Такого, як ти, більше немає, бо ти наш таточко.
Плинув час. Я росла. Дізналася багато з історії Великої Вітчизняної війни. Та ніколи не забуваю тієї розмови з татком – першої розмови про війну. І бажаю, щоб у дітей були здорові батьки, щезли з лиця Землі війни, щоби ніколи не було розмов про страхіття воєнного часу. Я за мир, дружбу та братерство. Такою мене виховали мама й тато.