Десь близько, ніби лід боком, заспівав півень. Сергійко розплющив очі. В хаті було напівтемно. «Певно, і батько ще спить», - подумав хлопчик. Глянув на підлогу і... похолов з ляку: там, на розстеленому кожусі, нікого не було. Хлопчик кинувся до вікна - на вулиці розвиднілося. В голові билася страшна думка: « Невже поїхав?» Сергійко, мов вихор, вибіг у сіни, сполохавши квочку, вихопився на двір і ледь не підскочив з шалених радощів. Віз був у дворі. Хлопчик метнувся до хліва. Батько стояв біля колодязя і напував коня. Буланий пив, гулко буркочучи нутром, піднімав голову і дивився на схід, де на обрії малиново розливалася зоря, і у прозорих крапельках води, яка скочувалася з конячих губ, висвічувалося оте червоне світло.

- Що, козаче, скочив? Боявся, що без тебе поїду? - батько сміявся, кінь мотав головою, розбризкуючи воду, посміхався вологим чорним оком.

- Та трохи було злякався.

- Ану, збігай за клуню, до скирди, наноси сіна на підводу, щоб м’якше їхати було.

 

Цього ранку Сергій чекав з нетерпінням. Сьогодні батько візьме його з собою на косовицю. І він нарешті побачить те «золото», про яке так багато розказував батько. Воно валяється просто під ногами, і його можна назбирати хоч цілий віз. А якщо пощастить, він зможе зазирнути за оксамитові ворота, батько казав, що там спочиває сонце.

- Мамо, мамо! Я назбираю велику купу золота і куплю тобі нові чоботи, а ще величезну хустку з червоними квітками, чуєш?! - весело вигукував хлопець, скачучи на одній нозі. За ним, весело підгавкуючи, біг Сірко.

Наносивши сіна, Сергійко вмостився на возі, чекаючи батька з Буланим.

-Сергійку! - гукнула мати.

- Що?

- Йди-но поснідай, бо дорога не близька.

- Біжу!

Випивши парного молока, хлопець вискочив з хати. Батько вже запрягав коня. Нахилившись, підтягував підчеревні ремені, а Буланий дрижачими ніздрями нюхав нахилену батькову спину, форкав.

- Батіг неси! - крикнув батько Сергійкові, коли той вже вмощувався на возі.

Хлопець швиденько метнувся за батогом, і вже за якусь мить вони виїхали за ворота.

Підвода тріщала, дратуючи собак. Вулиця була спокійною. За вишнями, за зеленню ледь видно було білі мазанки, городи збігалися до самої річки... Виїхали за село. Шлях пішов під гору, але кінь швидко витяг віз на узвишшя. З тої гори виднілося рідне село. Сріблястий вигін, а далі річка... Її легенькі хвилі лагідно пестили коси молодих берізок, що замріяно дивилися у воду. Туман, мов молоко, стелився над тихою водою.  Ляскав батіг чередника, доносилося мукання корів - йшла череда. І від цієї мирної, такої рідної хлопцеві картини чомусь заболіло в грудях, защеміло в очах. Підвода їхала далі, а хлопчик сидів, перейнятий незрозумілим смутком, не помічаючи нічого довкола.

- Ну, чого зажурився?  На, прав, -  передав Сергійкові віжки батько.

Хлопчик схопив їх у руки, стьобнув  Буланого, і кінь побіг швидше. Підвода проїхала через невеличкий хутір, всього у три хати, а за ним починався степ. Та ще й який! Хоч всі очі продивись, а навкруги одне і теж - трава й трава. Лиш на обрії - синя смужка лісу. Дивиться Сергійко й дивується - який тут тільки простір! Висока трава хилиться від легенького подиху вітерцю, шелестить, неначе вклоняється перед шанованими гостями. І сонце, ще червоне, не пече, а приємно гріє. Легенький рип воза і шепіт трави навіяли сон, і хлопчик незчувся, як задрімав. Прокинувся, ніби хто в груди штовхнув. Дивиться - лежить у сіні, ще й полою батькового піджака прикритий. І зразу в голові майнула думка: «А хто ж конем править?» Підводиться, а  батько вже косить. Довкола трава - ціле море трави колишеться, і по ньому, як острівки, здіймають до неба свої зелені гілки поодинокі дерева. А понад самісінькою дорогою широчезною стіною колоситься жито. Сергій зліз з воза і, згадавши про «скарб», який цілу ніч не давав спокою, розчинився в золотаво-жовтому царстві жита. Цілий день хлопець блукав царством диких трав. Якої тільки живності не зустрічав він на своєму шляху. І чорногузів, що довгими носами міряли землю, зайців, які сполохано вискакували з високої трави, що слухняно стелилася перед батьковою косою, а ось рудою блискавкою прошмигнула лисиця. Хлопець довго біг за нею, в надії торкнутися її рудого хвоста.

Сонце вже котилося до заходу, коли хлопець повернувся до воза. Денні пригоди справили на нього незабутнє враження, не залишивши сил. Думки про золото кудись розвіялись. Перед очима був струмочок з чистою, як сльоза, водою, нескошене жито, що лагідно лоскоче обличчя, і руденький хвіст лисички, яку так і не вдалося наздогнати.

І тільки вдома, лежачи на духмяному сіні, хлопець раптом згадав про «скарб».

- Тату, а як же золото? І сонячні ворота?

- Золото, кажеш? Давай долоні, тільки тримай міцно - міцно.

Хлопець простягнув батькові руку і відчув, як на його дитячу долоньку впало декілька житніх зернинок. Ясноокий місяць ніжно торкнувся до них своїм чарівним світлом, і вони золотом засяяли на хлопцевих долонях. Сергій міцно стиснув руку в кулак. А потім ще довго дивився в далечінь зоряного неба. В надії розгледіти ті оксамитові ворота,  де спочиває сонце.