Одного вечора до мене прибіг старий їжак.

- О горе! Допоможи! Дитятко моє знайди!

- Заспокойся, мій друже колючий. І розкажи: де ж ви, дорослі, були, що маля саме залишилося і десь поділося?

- Сім’я пішла по гриби. Синок залишився в норі. А коли повернулися ми -нірка пуста була. О горе! Зникло кудись маля.

І заплакав гірко їжак. 

   
До    дзвоника я  підійшла. Включила сигнал. Злетілись синички. Вони не прості. Синички ці - зв’язківці - рятівники. Розповіла я їм про горе тваринки. Пташки голівками похитали і маля знайти пообіцяли.

 

Розлетілись вони по лісу.

А в хаті у мене сидить їжак.

Заспокоїтись не може ніяк. Я йому й крапель м’ятних давала, і на руках носила, і говорила:

- Знайдеться Синок твій, повір! Ні, не з’їв його хижий звір. Мабуть, він у лісі блукає, природу його вивчає. Малюки допитливі такі.

Не встигла я це проказати, як до моєї хати прибіг Сосновичок. У гойдалці   з гілочок він приніс їжачка-малючка.

Ой! І радість була, ще й   яка!   Тато-їжак танцював, сина свого обнімав.

- Друзі мої! Спасибі! Не забуду ніколи я, що знайшли ви моє маля. Не будемо тепер ніколи залишати синочка самого.

 

Л. Лещенко, с. Курінь