Хто їде  автошляхом до Григорівки, побачить обабіч дороги не зовсім звичний „бігборд”. Він не закликає вас купити, вступити чи проголосувати, що зазвичай роблять його „колеги”. Він нагадає вам, що Ви – українець.  Якщо Ви - людина допитлива, то поцікавитеся, чому саме тут бачите портрет людини, відомої в усьому світі, та чомусь не надто пошанованої в рідній Україні. А хіба ж не так? Поцікавтесь, скільки в нашій області пам’ятників Шевченку у співвідношенні до монументів Леніну. У всіх райцентрах хоч по маленькому вождю та є! А от бажаючим вшанувати пам’ять національної гордості, великого поета і громадянина Тараса Шевченка, в нашому місті нікуди покласти квіти ані 9 березня, ані 22 травня. Та повернемось до Григорівки. Отже, чому тут?

  Про це „Порадник” згадував у попередньому числі, детальніше – ще раніше, 2007 року – в подорожі до Григорівки. Чи дійсно був у селі поет? Напевне, бо залишив поетичний спомин – вірш „П.С.”, під ініціалами розшифровують Петра Скоропадського. Та й недаремно, мабуть, вже в наш час приїздив сюди нащадок пана, встановив меморіальну дошку на місці, де був дуб. Був на ту пору ще живий один з старожилів, котрий розповідав, як після революції громили селяни панський маєток і знайшли сейф, довго намагалися відчинити його, тож коли він нарешті піддався – не було меж розчаруванню, що замість скарбів знайдено було... малюнки. Ну від злості їх і знищили. Чи були то малюнки Шевченкові? А от батьку того дідуся повезло: при розподілі панської землі, котрою всіх наділяли, він знайшов золоту обручку. Чи була то крихта від загадкового, може й міфічного, скарбу Скоропадського – хтозна.

 

В усякому разі – Шевченко у селі був і цю подію вирішили увічнити.

У центрі Григорівки ви обов’язково звернете увагу на пречудовий парк – саме тут і стоїть погруддя поету. Унікальний парк – це задум головного лікаря Григорівської лікарні на той час – Курила Андрія Трохимовича, підтримала ідею сільська рада, саджали парк всією лікарнею. І на одній з алей і постав 1964 року пам’ятник, роботи вчителя місцевої школи Шестопала Олександра Васильовича.

 Та на тому Олександр Васильович не зупинився і сказав: „Буде й хутору Шевченковому пам’ятник від Шестопалів, засновників”. Так, раніше хутір звався Шестопалів. А знайти дворище художника дуже легко – здалеку видно скульптуру-погруддя Шевченка. Господиня саме у дворі – з городу прийшли з помічниками.

 Про історію своєї малої Батьківщини розповідає мені Кульвіс Григорій Антонович. Його дід Кульвіц - прізвище польського переселенця з Литви згодом трансформувалося – опинився тут випадково. Перша світова, 1915 рік. Їх, залізничників, саджають у ешелони й везуть у Полтаву, а бабця заходилась народжувати у дорозі, враз біля Бахмача. Так вони й залишились жити у залізничній будці – вона й зараз стоїть на тому ж місці, а діду пізніше, як землю роздавала радянська влада, виділили наділ. Побудувалися вони й стали жити у хуторі Шестопаловому.

Чому Шестопалів? Розповідають, що десь тут, в густому дубовому лісі, переховувався біглий солдат, а пан його тут упіймав та й залишив сторожем при тому лісі. Солдат Шестопал, ось він і був засновником хутору й роду.

А вже пізніше, в наш час, був він перейменований на хутір Шевченка, бо розповідають, що проходив цими стежками Тарас Григорович, залишив десь у своєму Кобзарі рядок про „... гай зелененький, хутір Шестопалів...”

Місця ці болотисті, зовсім осушили болото десь на початку 60-х. І від самого Гайворона  всуціль до хутора тяглися торфорозробки – „різали” торф з 30-х по 70-ті роки минулого сторіччя. І топилися тоді торфом всі навколишні села.

І хоча від села до Григорівки – 4 км, а до Гайворона – 7, підлягає воно Гайворонській сільській раді. У довіднику „Бахмаччина”(упорядник – С.М.Воробей) дані за переписом 2001 року – 71 чоловік.   Нині ми нарахували 16 дворів, та й то з них троє - „дачників”.

І стоїть над дорогою пам’ятник поету – погруддя на постаменті, видно, що дбають про нього – доглянутий, навкруг обкошено.

 „Розкажіть, Клавдіє Ігнатівно, як то було, чому вирішив дядько зробити пам’ятник?” Клавдія Ігнатівна Попова – племінниця майстра, зараз живе на батьковому обійсті, а працювала все життя у друкарні й жила у Бахмачі.

„Мама моя - двоюрідна сестра Олександра Васильовича, царствіє їй небесне, дожила до 92 років. А тато не дожив 13 днів до сторіччя. Був дядько моряком на Далекому Сході, повернувся на батьківщину з дружиною і двома дітками. А вона, як мама згадувала, була в капелюшку, спідничці з розрізом – „городська”, покинула його – встала ранком, діток поцілувала та й уїхала. Одружився він, правда вже згодом, у віці, вдруге. А сам вчителював у Григорівській школі – малювання, креслення, трудове вів. Каже:”Якщо хутір Шевченків став, а я – Шестопал, то хай буде пам’ять від Шестопалів”. І заходився робити. Я якраз заміж вийшла, то ми, вже з чоловіком, мотоциклом їздили у Гайворон в сільську раду: домовлятися, щоб зробили мітинг, офіційно відкрили. Бо ж робили самі, ніхто нічого не платив – самі від себе, мама простині білі зшила. Об’явили, всі люди зібрались на мітинг і відбулося відкриття. Це той пам’ятник, що над дорогою стоїть. А одразу ж був оцей, що у дворі. Він його зробив, але щось не сподобалось, хотів розбить, а мама не дала, каже: „Не треба, землі багато (гектар, і вся й зараз засіяна-засаджена), хай стоїть у „парадному” дворі на пам’ять”. Щороку штукатуримо, фарбуємо. Діти як приїжджають, та ще з друзями – фотографуються біля Шевченка (показує Клавдія Ігнатівна фото). А цього року приїжджали купувати, начебто з Полтави, та я сказала – ні. Нащо мені ті гроші, з собою заберу на той світ? А це пам’ять, це бАтьківщина”.

Похований художник на місцевому кладовищі. Хоча й старе – доглянуте. „Розчищали у цьому році гуртом, вирубували дерева ”, - говорить Григорій Антонович. Довгі лави зі столами стоять – для поминання, на всіх. (Нам би повчитись: на „нашому” Кошелевому цвинтарі щороку виростають нові купи сміття на „чужих” могилах, зі „своїх” зносять навіть шматки пам’ятних плит, засипають брудом безбожні люди і хрести, і червоні зірочки).

На пам’ятнику Олександра Васильовича написано: „Художник. Скульптор. Моряк. Вчитель”. Мольберт з пензлями, молотком, знизу – силует корабля.

Все життя – у цій міні-скульптурі. (1905-1983).
А мені все ж хочеться ще доповнити, почути ще й ще про цю незвичайну людину, яка – просто так, за покликом душі, в ті часи, коли здебільшого ставили пам’ятники Леніну! – увічнила образ поета, народного улюбленця. І я йду до школи, де працював Олександр Васильович. Там, одразу з порогу, в залі, мене зустрічає – угадайте хто? - теж Шевченко! У школі розповідають, що ця картина була подарована художником родині тодішнього директора, а директор подарував школі.  Кириленко Григорій Дмитрович був саме вдома і додав до споминів про Шестопала і свої.  Крім уже відомого, дізналася я ще й про те, що був Олександр Васильович дуже здібним фотографом. Тоді це було ще рідкістю, фотографувати йому доводилось часто – зверталися люди. І фотогурток у школі вів. Мисливець був завзятий. „А ще – дуже доброю людиною був”, - степлів голос Григорія Дмитровича.

На жаль, не пишуть таких слів на пам’ятниках. А я б додала до „Художник.Скульптор. Моряк. Вчитель.” – „Добра Людина”. З великої літери.