Гайворон. Затишна селянська хата, яких зараз, непевне, залишилось уже небагато – з низькими сволоками, кутовими лавами круг столу, піччю з широким полом, що застелений домотканим полотном, на стіні – образ у рушниках.

„Бомба як сорок третьому в хату влучила, тоді ж розбомбило й Миколу Чудотворця. Тій іконі, мабуть, більше 100 год, мені ж уже 100, а її мені тато передав”, - відповідає Агафія Олександрівна на нашу зацікавленість старовинною іконою на чільному місці в хаті. Рана від тієї бомби – тріщина через весь святий образ. Поряд на стіні – вінчальні іконки.

Вінчалася Агафія у 1929 році у цій церкві, що й зараз стоїть у селі. У відомі часи „войовничого атеїзму” церкву за–крили, був там і курятник, і зерносховище. І лише в 1990 році храм відновив свою роботу – про це вже нам повідала секретар сільради.

 

„По правді вам сказать, я любила ходить до церкви – ходила поки й ноги носили, як закривали, то й у другі села їздили. Точно не знаю, скільки років нашій церкві, але була вже і за мого тата. А в школу цю і я, і моя старша сестра покійна ходили, а вона ж була з 1900-го. У коридорі зранку уся школа на молитву ставала, а потім уже на уроки йшли. Я тільки два класи ходила в школу. А тоді треба було робити – прясти, ткати...”

 

 А що ж з тих двох років пам’ятає, що вчили? „Тоді, не знаю чому, більше по-російськи книжки були. Читати любила все життя, це зараз вже не бачу, віршів багато пам’ятаю...”

Вірш, який без запинки прочитала напам’ять 100-річна іменинниця, здався таким актуальним, що не втримаюся від невеличкої цитати.

...У маленькому засніженому селі спить весь селянський люд, лише одинокій вдові не спиться: бідкається вона за своїх діточок, що можуть залишитись сиротами без неї. І ось що турбує матусю :

Как начнут шататься
по дворам чужим,
Мудрено ль связаться
с человеком злым...

Ось так – проблема на всі часи.
Було їх у сім’ї три сестри і два брати. Старша до 100  трьох років не дожила, усі довгенько жили, і батько, і дідусь.

 Як молодь раніше розважалася? На досвітки ходили: котрась із односельчанок - „досвітна мати” - приймала у своїй хаті. Ми задаємо провокаційне питання: „А що ж робили на досвітках – горілку пили?” – „Та Господь з вами – не було такого тоді. Як молодий хлопець п’є, то й оминали його, то п’яниця, кажуть. Ні-ні, не пила молодь так тоді. Співали, грали й на балалайці, і на гітарі, і на бубні - хлопці наймали музику, а ми пряли, вишивали...”

І до війни були труднощі. Як тільки колгоспи починались, то важко –„хліба не давали, грошей не давали, жили тільки з городу, а було його 70 соток”. Потім трохи краще стало, тільки наладилось – а тут війна. Про війну найдовше розповідає бабуся – пережили багато за ті роки. „А от просто по-людськи які німці були?”- „Усякі були, і в нашому домі жили, але не обіжали, ні. У нас тут під вікном кухня німецька стояла, так доньці їсти давали, видно, й у них дітки залишилися вдома”, - тремтить сльоза в голосі старенької.

Після війни теж трудно було: усе робили вручну - косили, в’язали, скиртували, працювала Агафія Олександрівна в колгоспі, у ланці. Електрику провели після війни і радіо, і то одразу тільки у школі, по „учрежденіях”, а тоді вже й людям усім. А от з податками не барилися: молока з двору треба було здати державі „не менш як 100 літрів, та м’яса близько 40 кг, і налог, і страховка, і подворне якесь, і облігації...”

І себе ж, крім держави, треба було нагодувати, сім’ю. „Тоді не було, як зараз: пішов і купив, ні - як вигодуєш, то й поїси. Драли просо – просорубки були, кашу пшоняну, гречану варили. А головне – борщ, і зараз мені як борщ, то нічого й не треба. Тоді на квасі буряковому варили. Солодке? Та були цукерки – подушечки, тільки ж хіба кожен день – „про празник” лише”.
 Хочете рецептик, що тоді полюбляли у піст? Від Агафії Крикун, яка цього місяця відсвяткувала 100-річчя. Будь ласка:

„Наварять буряків солодких, додадуть ще солоних огірків, щолоком з буряків заллють - і з хлібом таке добре!”

 Замилувавшись прегарним різьбленим дерев’яним ліжком, не втримуюся від запитання: „Хто ж робив таку красу?” „Це чоловік. Він у мене золоті руки мав: і хату робив, і вікна, і чоботи шив”. Чоловіка Олексія не стало у 1984-му.

Хвалиться Агафія Олександрівна і своє роботою – рушники, підзори: „Сама пряла, і ткала, потім вибілювала, і вишивала сама на печі зимою”.

Ще один рецептик - як вибілювати. „На берег несли, у криницю вмочали і на траві розстеляли, висохло – складали (показує, та як справно!) і знову вмочали – і на траву, за тиждень-два вже й побіліє”. Мені ж все кортить порівняти: „А як же розбиралися, де чиє? І не крали?”- „Та всякого було, рідко, але бувало”, - не ідеалізує Агафія Олександрівна, чесно каже.

100 років Агафія Олександрівна спостерігає за цим світом – помітила, що змінилася природа: „Було, як усядуться на проводах ластівочки, так наче їх хто насипав, а зараз не видно, може, десь і водяться, а в нас немає...” Що говорити про 100-річну бабусю, як і мені, на півстоліття молодшій, дитинство пам’ятається цією ж картиною – ластівки дійсно чомусь любили сидіти на проводах. Тож мабуть, губить їх не висока напруга, а низька людська свідомість – убиваємо потихеньку своє середовище і самих себе.

Чи будуть наші внуки в старості згадувати, як ця бабуся, ластівочок, коли вже й наші діти їх не бачать?.. Коли наші діти не зрозуміють, як це – оминати п’яного молодика, бо ж вони на дискотеки іншими майже не ходять...

„Побажайте нам чогось. Що треба робити, щоб до 100 років дожити?” – прошу іменинницю. „Ну що побажати? Щоб вам усім Бог поміг так, як я, дожити, та ще жити й жити, головне – у здоров’ї, у щасті, щоб дітки радували, онуки...”

У Агафії Олександрівни двоє дітей – дочка Ніна Олексіївна живе з мамою, син Микола – у Дмитрівці. А ще - четверо онуків, семеро правнуків та двоє праправнучат – по всьому світу їхнього сімені. І хай усім здоровиться, хай продовжують славну традицію родинну – сторічну.