Підбитий птах історії. Пальчики

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Подорож Бахмацьким районом

Опубліковано: П'ятниця, 15 квітня 2011, 14:14

 

У Державному реєстрі значиться як історична памятка, що оберігається державою, „садиба Кочубея ”у Тиниці: будинок Кочубея, скарбниця і дендропарк. Доля покинутої садиби – окрема, і теж болюча, тема.

Археологічні пам’ятки – це кургани і поселення наших предків, їх налічується в районі понад 70.

Та сьогодні хочу згадати про пам’ятку народної архітектури, що не занесена до Державного реєстру і потребує нагального втручання. Вона дійсно унікальна – одна в районі. Зберегти її – справа честі всієї громади Бахмаччини.

Стоїть у полі за Пальчиками сам-один, мов уламок історії, понівечений вітряк. Шматували його вітри і байдужість – а він стоїть. Немовби звертається докірливо до нас: що ж ви робите? Не треба вам стали колгоспи – розвалили, а тепер ладу тій бідолашній землі не в змозі дати. Не треба і я, що вірно служив роками, - часи не ті, борошно в магазині купуєте, але ж я – то пам’ять, збережіть її.

Заговорила про мету свого приїзду до села з директором школи, і Микола Андрійович Матюх одразу відгукнувся допомогою: знайшов у своїх архівах вирізку з давньої газети „Радянське село” – допис під назвою„Стоїть на околиці млин”. Пам’ятає й він, як ходили з батьком ще до діючого млина зерно молоти, згадували й інші жителі села завжди білого, припорошеного борошном мірошника і скрип дерев’яних крил селянського помічника.

Отже, історія життя Пальчиківського вітряка почалася у 1929 році. Артіль ім.Леніна, яку очолював Симон Матюх, вирішила побудувати вітряний млин на голландський манер – „голландкою” і стали звати. Будували всім селом. Серед інших, хто першу підвалину клав і коньок виганяв, і автор даного допису тесля В. Корж. А у 1954-ому, пише Василь Максимович, зупинили млин для ремонту, капітально зробили. „Та ось уже п’ятнадцять років, як спинився млин. (Наскільки вдалося з’ясувати, це писалося у середині 80-х років). І нікому, здається, до цього аніякісінького діла...багато мороки. І вирішили сказати чесному люду, що, мовляв, немає матеріалу, майстрів, що пора вже його ламати. Так, на мою думку, могли сказати черстві люди...” Боліло серце старого майстра, написав до газети: „Такий пам’ятник не повинен канути безслідно...” Говорив Василь Максимович і про млин як дармове джерело енергії.

Може, й зараз, під час кризи, яка все ніяк не відступає, а вже дотискає українців, варто згадати про економію? Та це скоріше сумний жарт чи красиві фантазії, ніж реальність, а от як неповторна пам’ятка млин має право на життя. І як на мене, мусить жити! Бо ж повинно бути в наших вимираючих селах щось радісне і обнадійливе. Тим паче у селі, що розташоване на жвавій трасі. Чому б і його не включити до туристичного маршруту, що спрямований до Батурина? Вдихнути життя в історію. І знову „гордо змахне крильми велет, оглядаючи свої володіння”, як поетично говорив про творіння людських і своїх рук Василь Максимович Корж.

А науковець музею архітектури в Пирогово С.Верговський сказав: ”Кожна будівля народної архітектури - святиня”. Про це розповідала директор Бахмацького музею Т.Стрикун, побувавши на Перших міжнародних читаннях «Історія українського традиційного млинарства» 2009 року. Темою доповіді Тетяни Миколаївни і були вітрові млини Бахмаччини. Так ось, такого великого шатрового вітряка, як наш, немає навіть у Національному музеї в Пирогові, про необхідність збереження його як історичної пам’ятки говорили наковці на тому симпозіумі. На Черкащині, наприклад, млинів налічується 30, усі під державною охороною, серед них є й діючі, а п’ятьма й нині користуються селяни. То чи у нас інша держава, що навіть одного-єдиного не можемо зберегти?

Між іншим, Микола Андрійович розповідав, що наш городищенський вітряк, котрого пам’ятають, напевне, багато бахмачан, навіть у кадр потрапив – знімали фільм „Бур’ян”. Та не вберегли нашого „кіногероя”. Не хотілось би, щоб така доля спіткала і пальчиківське диво, яке ще живе. Почуйте його голос – скрип флюгера на даху, бо ж більше у вітряка вже нічого не рухається. Могутні колись крила зламані, жорна витягли „підприємливі” люди, зяють дірками його старі боки – дивитися без болю неможливо на цього підбитого птаха історії. А всередині здається, що ти потрапив у інший вимір і ось-ось здвинеться величезне дерев’яне колесо-шестерня і почуєш шурхіт зерна, що сиплеться у кіш і ... 

 

1.    Село Пальчики.
На північ від села Городище та на захід від селища Батурин розміщене село Пальчики. Відстань до районного центру 20 кілометрів. (Квиток до Пальчиків рейсом Бахмач-Осіч, маршрут якого пролягає і через Пальчики, коштує 6грн. – Н.Т.)

У народі існують легенди про назву села. Одна з них розповідає, що між лісами довгий час стояла одна хатина, як палець. Звідси і назва села – Пальчики. 

  
Із друкованих джерел відомо: „ Что касается до Пальчиков, то и по преданию и по письменному акту основатель поселения – казак Пальчик. Актом апреля 20 датированный 1692 годом Назар Сестренич небожчика Никиты Пальчика продал хату с плецом и полем небожчика Никиты Пальчика, ему присуженую председателем суда – а особенно лес и сеножать пальчиковскую за 40 золотых – пану Тимофею Радичу, владельцу Гирявскому.” (Чернівські губернські відомості).

5 січня 1709 року Іван Скоропадський своїм універсалом передає у приватну власність село Пальчики Батуринської сотні Ніжинського полку  Ново-Млинському дівочому монастирю. Село розташоване  в низовинній та болотистій місцевості, де  протікала колись судноплавна річка Доч з притокою Розсіч. На території угідь села знаходяться шпильковий та листяний ліси.

За народними переказами на угіддях села знаходилася дача мазепинського полковника Чечеля (назва урочища Чечелівщина збереглася і до цього часу), який тримав оборону Батурина при знищенні його князем Меншиковим. У цей час були розгромлені і Пальчики, і дача Чечеля, після чого тут зібралася банда розбійників Якубовського, які грабували людей на шляху Київ – Москва, що йшли до Київської лаври.

У селі в першій половині ХІХ століття жив і працював видатний пасічник, основоположник вітчизняної науки про бджільництво – Петро Іванович Прокопович.

...У 1826 році Прокопович перший у світі створив рамковий напіврозбірний вулик і запровадив раціональну систему бджільництва. У 1826 році він заснував у Митченках першу в Росії, єдину в Європі школу бджільництва, яка за період свого існування (1826-1879 рр.) випустила 640 підготовлених пасічників з селян. До школи Прокоповича їхали не тільки з України і Росії, але й з-за кордону. У 1830 році Прокопович при-дбав собі хутір поблизу Пальчиків і перемістив сюди школу та пасіку. До школи приймали переважно селян, серед яких багато було неписьменних, тому тут, крім бджільництва, навчались також грамоті й рахунку. Заняття проводились рідною для більшості учнів українською мовою.

Високо оцінила благородну діяльність Прокоповича вся передова, прогресивна частина суспільства того часу. „Славетний великий пасічник”, - так назвав Прокоповича Т.Г.Шевченко, який був особисто знайомий з ним і відвідав його пасіку в Пальчиках в 1843 році.

Бджільницьке господарство Прокоповича досягло величезних розмірів – близько 12000 бджолосімей. Сам господар назвав його „пчелиным заводом”. Після смерті сина Прокоповича царська влада ліквідувала бджільницьку школу. Майно Прокоповича з рештками пасіки, з бібліотекою і дорого-цінним архівом було продано з молотка (аукціону). Архів Прокоповича та деякі речі з його пасіки зберігаються в Конотопському краєзнавчому музеї.

На могилі Прокоповича поблизу села Пальчики в 1954 році встановлений надгробок з барельєфом бджоляра і написом: „Прокопович Петро Іванович (1775-1850)”.

За переказами, у селі проживали поміщики Никифоров (Роменський), який мав до 600 га землі, Пугачовський – 400 га, Алексєєв – 200 га, Прокопович (пізніше – нащадок Великдан ) – 200 га.
Кількість населення коливалася: наприклад, у 1898 році – 1460 жителів, 1917 року - 1490, за переписом населення 1939-го - 1307, 1963 року – 1438 жителів.

За радянських часів, у 1929 році в селі була створена артіль під назвою „Шлях нового життя”. На початку 1930 року було створено ще дві артілі: імені Ворошилова та „ІІ-га п`ятирічка” та один ТСОЗ „Шлях до комунізму”. Наприкінці 1930 року всі артілі об`єдналися і утворився колгосп імені Леніна.

Село Пальчики було окуповане німецько-фашистськими загарбниками з 7 вересня 1941 року по 7 вересня 1943 року. Фашисти знищили будівлі колгоспу, забрали худобу до Німеччини, яку не встигли евакуювати. Було розстріляно і спалено фашистськими загарбниками 18 жителів, у тому числі 5 жінок.

Після звільнення трудящі села самовіддано працювали на відбудові зруйнованого господарства. За період з 1946 до 1962 року було збудовано радіовузол, баню, школу та 12 тваринницьких приміщень. У 1951 році введено в експлуатацію першу в колишньому Батуринському районі електростанцію потужністю 50 кіловат.  У 1963 році збудовано восьмирічну школу, в якій навчалося 226 учнів, працювало 15 вчителів. Також було побудовано фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, клуб на 500 місць. При клубі працювали співочий, драматичний та духовий гуртки.

На честь радянських воїнів, які загинули в бою з німецько-фашистськими загарбниками збудовано пам`ятник.

Наприкінці 80-х років ХХ століття була утворена Пальчи-ківська сільська рада з центром у селі Пальчики. До цього село підпорядковувалося Городищенській сільській раді.
Населення станом на 2001 рік - 530 жителів.
Уродженцем села є колишній народний депутат України 3-го скликання О. Пухкал.

 

2.    Село Веселе.
Розташоване на північ від села Пальчики на відстані 2-х кілометрів.  Виникло у 80-х роках ХVІІ століття. У селі знаходилася поштова станція і шинок. У шинку завжди було весело, мабуть, звідси і пішла назва села. До ХVІІІ століття цей хутір називався Єлесеєнків. Коли прокладався старий шлях Київ – Москва (за часів царювання Катерини ІІ) першим поселенцем тут був Єлесеєнко. Звідси і назва – Єлесеєнків хутір, а пізніше – Веселий. У 1917 році в хуторі було 10 дворів і проживало 59 чоловік. За даними перепису 2001 року населення становило 114 жителів.
Література:
Чернігівські єпархіальні відомості, 1872 рік
А.В.Кульчицький, „Чернігівщина” Енциклопедичний довідник, 1990 рік, стор.676-677
С.М.Воробей, „Бахмаччина”, довідник, 2003 рік, стор.21,41,53.
Нарис по історії села Пальчики, 1963 рік.

 

 

Пальчикам „пощастило” чи не найбільше в районі. Про недавнє пограбування могили Петра Прокоповича – викрадення бронзового пам’ятника - уже знає вся Україна. А щодо іншого, то це вже теж стає історією. Першим на Бахмаччині був зруйнований колгосп саме тут, у Пальчиках. І село стало занепадати. Зараз сільськогосподарські угіддя, як і майже всі в районі, здаються в оренду, у даному випадку – ТОВ „СП „Агродім”, тобто селянам там роботи немає – з усім управляється потужна техніка нетутешнього господаря.

Наразі тут мешкає 481 житель, за рік народилося двоє, відійшли у вічність 20 пальчиківців, за даними сільської ради. У Веселому, яке за звичкою звуть хутором, мешкає 65 жителів.

Працюють хто в Києві, хто – у тих установах, що збереглися. Центр села – це зупинка автобуса, два приватні магазини, церква поряд з меморіалом у березовому гайку, ФАП, клуб, який перебуває в аварійному стані, також під замком недіюче вже відділення Ощадбанку. Але чисто і прибрано в скверику, стежки якого   розходяться до всіх служб, що розташувалися так компактно – будувалися для зручності людей, а тепер...У селі саме того дня обпилювали дерева і прибирали біля кладовища – йде весняне упорядкування. Працюють пошта і бібліотека, остання, до речі, на відміну від більшості, опалюється хоча б тією примітивною „буржуйкою”, котрими забезпечили кілька цих закладів в районі на початку технічно-прогресивного XXI століття. Щоправда, труба вже попрощалася з життям, помічаю я, але це дрібниці, говорить бібліотекар Тамара Згонник: „Поміняємо, головне, що зиму пережили в теплі”. Поряд -  затишна одноповерхова школа, на подвір’ї якої облаштований спортивний майданчик, гойдалки для малечі, а яблука із старого саду додають вітамінів до меню шкільної їдальні. Хтозна, чи жилося б так гарно 36 школярам та 11 вихованцям дитячого садочка, який розташували поряд, у другому крилі школи, аби не постійний благодійник А.Гуринець. Новозбудована церква – це, до речі, теж його рук справа.

Велика рідкість для села – діюча пожежна частина. „Це дуже добре, бо якби на ту пожежу, що була минулого року на хуторі Веселому, чекали машини з району чи Батурина, то згоріло б усе, а так тільки гараж, устигли врятувати оселю, - поділилися чергові частини. –  Велике діло для села - пожежна”.  Таких місцевих пожежних частин, що підпорядковані сільським радам, у районі лише дві – у Пальчиках і Дмитрівці.

У центрі села того дня стояла машина закупівельників картоплі – люди потроху підвозили мішки з бульбою. Але як і раніше, знають цей край за іншою культурою – пальчиківські помідори славляться і понині.

„Живіть, Пальчики!” – подумки говорила, вдивляючись у  неозорість полів. І вчулося у вітрі, що шугав за вікном автобуса, начебто відповів старечим скрипом млин: „Будемо жити!” Аби ж його почули...