Нещодавно ми побували на кордоні. Стовпів смугастих тут, правда, не спостерігається, є Ічнянщина - з одного боку і Борзнянщина – з іншого. Це село Фастівці. Назва викликає різночитання. Якщо вірити місцевій легенді (розповідали жителі села), що назва пішла від поселенців з українського міста Фастів, то граматично вірно буде - Фастів+суфікс-ц-+закінчення-і. «О» в середині слова - це, напевне, російськомовний варіант, від колишньої загальнодержавної.

 

 

А історично це ймовірно: Фастів згадується в літописах 1390 року, Фастівці ж – 1424 року, про що читаємо в Енциклопедичному довіднику «Чернігівщина» А.В.Кудрицького (Київ, 1990 р.) а ще раніше - в "Історії міст і сіл УРСР" (Київ, 1972 р.) 

 

Ми звернулись також до одного з наших авторів-краєзнавців М.Виноградова, який назвав ще одну версію: Філарет Гумілевський в роботі «Историко-статистическое описание Черниговской епархии» пише «Хвастовцы» (рос.)

І про час заснування теж, говорить Михайло Михайлович, є інша точка зору – Лазаревський вважає, це було пізніше.

 

 

У 1743 році в селі була збудована мурована Успенська церква, яка була перебудована в 1863 році. Станом на 1897 рік у селі налічувалося 738 дворів, в яких проживало 5121 чоловік.

У 1869 році в селі була збудована земська школа , а в 1884 році відкрита земська жіноча школа. Протягом року в селі проходили три ярмарки.

У 1917 році в селі було відкрито вище початкове училище і в грудні того ж року встановлено радянську владу.

У 60 - 80 - х роках XX століття в селі були центральні садиби радгоспу „Пролетарський» і колгоспу імені І.В.Мічуріна. Село радіофіковане в 1955 році, а в 1970 році - електрифіковане.

На території села в 1955 році було відкрите погруддя І.В.Мічуріна. У 1963 році споруджено пам’ятний знак на братській могилі радянських воїнів, загиблих при обороні 1941 року і визволенні 1943 року села від гітлерівців.

На сьогоднішній час в селі є: сільський клуб, дільнична лікарня, середня школа, відділення зв’язку, АТС на 150 абонентів, магазини.

Історичною пам’яткою є мурована Успенська Церква. Мурована - це означає, що навколо церкви збудований кам’яний мур. Перша церква була збудована з використанням елементів і прийомів російської професійної архітектури. У середині XIX століття класицизм вичерпав свої можливості й провідним напрямком в церковній архітектурі став романтизм. Тому в 1863 році мурована Успенська церква була перебудована в стилі романтизму з використанням елементів російської архітектури. Це відбилося на архітектурі дзвіниці, яка була добудована.

На околицях Фастівців є кургани епохи бронзи (2-1 тисячоліття до нашої ери) - «Могила Зубова», «Могила Гостра», «Пантюхова Могила».

Та більше про історію свого села фастівчани зможуть довідатися скоро – готується до друку книга, автор якої – уродженець Фастівців, нині житель Чернівців, Іван Фостій, член Спілки письменників України.

Про це в розмові повідав нам сільський голова Павлюченко В.М.

Ми неспішно йшли з Віталієм Михайловичем від меморіалу – там такий порядок, наче перед Днем Перемоги( було то в кінці грудня). Своїх воїнів-земляків фастівчани вшанували гідно. Несхожий на інші, не парадно-офіціозний, тепліший( якщо можна так сказати про пам’ятник). Можливо, ще десь є, але я не бачила таких - з фотографіями. Усіх 460 не вийшло – не залишилось знімків, та більшість з них дивляться на рідне село веселими очима молодих хлопчаків з фотографій, що присилали рідним на згадку. Відтепер ця згадка – навіки в камені. «Вічна пам’ять героям»- викарбувано на плиті. Пам’ять різних війн. І Федоренко Олексій посміхається так само по-юнацьки завзято, як і його, за віком, діди з далеких 40-х, тільки під цим фото стоїть 1982 рік – пам’ять Афгану.

А з іншого боку меморіалу – ще один пам’ятник, це могила загиблої сім’ї. Фашисти ( тільки не німці, а мадяри, розповідає Віталій Михайлович) розстріляли тут дружину партизана і двох діточок в 42-му: Жидик Вітя, 1936, і Жидик Ніна, 1939 року народження.

Меморіал зроблений власними силами в 1994 році, за ініціативи Ткаченка І.М., тоді голови КСП «Незалежний». В центрі села, а від нього розходяться дороги. Так і повинно бути – головне, святе місце.

Щодо доріг. Зараз лише до одного села немає дороги з твердим покриттям – від Шевченкового до Грушівки. Це села, котрі раніше звалися хуторами. Скільки там нині живе людей? 8 і 19 –відповідно. Звичайно, з постачанням є проблеми, зізнається голова. Невигідно торгівельникам машину ганяти. Тож наш звиклий й не до такого народ якось самопостачається. В 9 магазинах, що знаходяться на території сільської ради. Є серед них і господарський, і промтоварний. Цікавлюся, чий хліб їдять. Кажуть, з Ніжина та Прилук, а бахмацький неякісний. І ми в Бахмачі таке кажемо (про заводський).

Ось якщо потрапить Шевченкове до туристичного маршруту, то може тоді завирує тут життя. У села є така можливість завдяки історичній пам’ятці, що зберігає ця земля – могилі відомого художника М.Ге. Колись, в 70-ті роки, приїздила на могилу онучка живописця, організовували тоді прийом на високому партійному рівні. А чи є зараз музей знаменитої людини на землі, де знайшов він останній спочинок? Немає, а картини його, які були в місцевому клубі, передані на зберігання до школи.

А школа у Фастівцях – то гордість не лише села, а й району. У 2004 році першою в області серед сільських атестувалася з відзнакою. Щойно заходиш туди, то начебто в оранжерею потрапляєш – квіти скрізь, навіть на сходах. Дуже гарно, охайно, затишно по-домашньому, аромати теж ну зовсім домашні з їдальні долинали. Директора Куліша Анатолія Леонтійовича ми в той день не застали – десь у справах був. А справ у директора сільської школи ой як багато, хоча і помічники у нього гарні. Ми вели розмову з однією з них – завучем Савченко Л.П.

Екскурсоводи саме були на уроках, то водила нас коридорами сама Людмила Пантелеймонівна: «Частенько у нас гості бувають, то й готуємо своїх гідів у гуртку декламаторів». Шкільні стіни розповідають... Починається з історії села, зі стендів дивляться на нас випускники Фастівецької школи різних років, герої-земляки, серед яких і хлопці, що загинули в Афганістані, і Герой Радянського Союзу Муха Г.Н. (До речі, в т.1 «Книги пам’яті України», Київ, 1995, в розповіді про Бахмацький район на ст.257-262 ми не знайшли цього імені. Звання герою присвоїли посмертно, як розповіла нам завуч, за штурм Сапун-гори у Севастополі. А от земляки, молодці, пошанували героя). Далі – та сама картинна галерея Миколи Ге. Вона надає шкільному коридору музейного колориту, і від того хочеться тихіше говорити, аби не порушити хід історії – відчуваєш себе в машині часу. Та порушує шкільний дзвоник – уроки закінчились. Але школа не пустіє – у залі починається репетиція. Бачу знайому танцювальну пару: на районному огляді шкільної самодіяльності Пойман Ірина і Фостій Євген посіли почесне 2 місце, зараз готують до новорічного карнавалу танці. Концепція власна, художній керівник – вчителька Фостій О.І. (однофамільці, у селі – розповсюджене прізвище). Говорить Ольга Іванівна, що шкільні новорічні вечори збирають все село, кияни, котрі приїздять до бабусь на канікули, кажуть – у них таких не буває. Шкода, що ми не побачили, але я чомусь вірю – у них дійсно вийшло гарно. Бо якась дуже затишна атмосфера у цьому домі знань, відчувається, що діти і вчителі тут – вдома. І Людмила Пантелеймонівна начебто підтверджує мою думку – розповідає, як на 6 грудня влаштували змагання...жіночих команд. Учениць і вчительок. Переміг досвід! Багато ще цікавого побачили ми, та все не вмістить газетна стаття. Коротко – про робочі моменти. Згідно з державною програмою, отримали комп’ютерний клас; підвозить дітей автобус з усіх населених пунктів ( з Грушівки, приміром, одного учня забирають), допомагає продуктами « Бахмач-ХПП» (одне з сільгосппідприємств), овочі для власної їдальні вирощують на пришкільних городах, власними ж силами і ремонти роблять. Так у цьому навчальному році дах ремонтували: шифером допоміг район, а робили все дружно разом – вчителі і всі працівники школи. Тепер над спортивним залом не протікає.

Я починаю розуміти, чому мені весь час тут йде на думку слово «теплий, домашній». Бо роблять все власними силами, самі, дружно. Як у школі, так і в селі. Меморіал – власними силами. І такий, що ніде немає. І ремонт клубу – власними силами, та ще й сучасну апаратуру придбали. Ну щоправда, опалюється там лише зал, теж власною грубкою, в бібліотеці немає опалення. Та й клуб – ну дуже вже скромненький, як на наш час, просто велика собі хата. Та це вже власними силами не зробиш – гроші великі потрібні. І в цьому, хотілось би вірити, будуть нові пріоритети нової влади – підняти наше бідне село і надто – соціальну сферу, щоб було куди людям піти. І щоб було там нарешті тепло! Так, як в кабінетах і коридорах адміністрації районної, щоб і сільські модниці могли в черевичках фігуряти, а не в валянцях. Сподіваємось?

 

А поки що, як і все українське село, Фастівці також ледь животіють. Населення на сьогоднішній день – 1027 з хуторами: 32 – дітей віком до 6-ти років, 129 – до 18-ти, 421 – пенсіонерів(41%). Молодь вдома не залишається, тікає в цивілізацію, безробіття не зменшується (навесні було близько 70, на кінець року начебто немає, так тож просто виплата закінчилась, а люди – без роботи). Їздять в Київ. Працюють в трьох місцевих господарствах: ВАТ «Бахмач ХПП», ФГ «Булах В.М.», ФГ «Кредо». Тобто вони – не свої, землю орендують, чомусь не везе селу на місцевих керівників- давно вже все «варягів» кличуть. Добрим словом згадують своїх голів ще тоді колгоспів - Яковенка О.І., Ткаченка Г.І. Саме при них і будувалось все те, що ми бачили у селі і навкруг. Потім були часи важкі. До 2006 року накопичилась заборгованість людям за земельні паї, пустували землі, при нинішніх господарях (теж «варягах») все засіяно, розраховуються з власниками паїв, видані всі акти на землю, платять всі податки. Власне, за рахунок цього і поповнюється сільський бюджет, що і дає худо-бідно жити. Цікавимось, чи депутати місцеві не чубляться, як на вищих рівнях. Ні, сміється Віталій Михайлович, навіть не згадують, хто якого кольору, а працюють злагоджено, на громаду, не на партію. «То у вас там, чуємо, буває, та у Києві, а ми дружно працюємо».
Фастівці – не з гірших сіл району, є чим похвалитися, а все ж сумно і в ньому нам було. Чому так не люблять наше село можновладці, як люблять його лелеки? Птахи ці величні оселяються у Фастівцях залюбки.
Полюби село, влада, своя та державна, щоб у ньому можна було жити й людям...

 

Н.Теплова