Ми їхали на Острів. Не безлюдний, ні. Там живуть не робінзони, а наші українські бабусі й дідусі, ще трапляються й молодші патріоти (чи, навпаки, як вважає більшість, диваки), які вперто продовжують жити в селах. У селах змарні- лих, злиденних, розкрадених і покинутих, мов нещасні діти гультяйкою-матір`ю. Сироти країни з найбагатшими чорноземами.

Ми їхали до них із концертом. Вірніше, це вони їхали – „Криниці”, фольклорно-обрядовий народний аматорський колектив. І не вперше. Мене ж люб’язно запросили, про що я ні на мить не пожалкувала. Починаючи з екстремального моменту «водрузіння» на ЗІЛа – наш транспортний засіб, де я згадала славне студентське минуле. Журналістським нюхом відчула, що такий романтичний початок обі- цяє цікаву подорож.

Минаємо село Бахмач. А дорога й не змінилася, їдемо гарною, зовсім не схожою на сільську, асфальтівкою –це ж не центральна, а периферійна, на хутір, дивуюсь. «Оце тут, на Деркачівці, учора буря шкоди наробила – шифер із дахів позривала». Це той був день, що налякав усіх нас могутніми громовицями. А сьогодні (12 липня) вечір тихий і ніжний, мов україн- ська пісня. Артистки на лавах поспівують тихенько, ностальгійно згадуючи: «Еге ж, дівчата, як на буряки колись – машиною, давно так не їздили?» «Ой, аби це отут сфотографуватися, серед цих соняшників!» - майнула рукою на жовтогаряче поле Антоніна Цибань, невтомна ентузіаст- ка, душа і вічний двигун їхнього колективу.

А Острів уже чекав. Із височини своєї домівки нас вітав гортанним клекотом гордий лелека, на майданчику біля медпункту бігала дітлашня (заїжджі, своїх немає), вели неспішну бесіду чоловіки. На зупинці висить афіша, яка запрошує на свято села. На ній самій уже давно ніщо не зупиняється, але вона, немов стара діва, усе чекає на диво. Ось на таке, як того липневого вечора. Заслухалися дерева – ялини й берези, тополі й грушка-дичка, молодий кленок і крислатий клен, навіть вітер в їхніх кронах стих здивовано – давно не чував такого веселого багатоголосся. «Криниці» тут – свої, підходять до них люди, згадують спільних знайомих, розпитують про рідню, однокласників, про минуле. А мені трохи про історію села, про життя недавнє і сучасне повідав один із старожилів - Михайло Петрович Галась. Зокрема, чому така цікава назва його малої батьківщини: «До нашого села оця дорога, якою ви приїхали, єдина, а з усіх сторін –болота,а раніше це була ріка Борзенка. Тому й Острів». І жили раніше тут саме хутірським життям. До колективізації, коли все стало спільним у колгоспі «Червоний пролетарій», а потім – «Червоний городок», і нарешті – у «Прогресі», звідки й пішов Михайло Петрович на пенсію, пропрацювавши на рідній землі увесь трудовий вік. Хтозна коли воно краще було, але, згадує, хоча й жили раніш тяжче, пісень співали усі, а не лише артисти на святі, й веселіш було…

А ось і свято починається. Вітає острівчан – а їх аж 28! – сільський голова Наталія Гришко : „Мале село на карті України загубилося серед лісів і дібров, але не загубилося в наших серцях».

І така пошана звучить у словах ведучого і співака Андрія Моргуна до найстарших острівчанок: Воробей Ганни Іванівни та Браги Софії Пилипівни, і такий запашний хліб, низько вклонившись, шанобливо передає їм Антоніна Цибань, що якось зрадливо дере в горлі. А як вивели незрівнянно солісти гурту Наталія та Геннадій Петрані «Ой ти, місяцю», то й взагалі… як мовиться, слів немає – одні емоції. Але ж ти, дорогий мій читачу, на жаль, того не чув! Тож мушу знайти ті слова, хоча й бракує навіть в нашій милозвучній мові таких, аби передати всі почуття, що сколихує наша українська народна пісня.

А ніжний голосок ведучої - Наталі Крисенко, наймолодшої учасниці колективу - веде далі ще проникливіше: «До рідного порогу, до дідусевого дому повернулося із Київ-граду подружжя Мужайлів, Сергій та Ольга, із донечками Настунею та Ксюшею й синами Михайликом та Олександром». Хай щастить їм у доброму починанні, щоб воно множилось, щоб не переривався рід селянський. Якщо наш уряд не спроможний підняти село, це зроблять такі люди.

Нікого не забули привітати криничани: листоношу Світлану Рисенко й медичного працівника, ще й депутата сільської ради, Людмилу Сітар, соціального працівника Тетяну Лук`яницю і мого знайомого - у день Петра і Павла не знайшлося в Острові іменинників, тож вітали Петровича. А він ще й артист колись був неабиякий, виявляється! Про це згадує його сусіда, а нині професор Київського інституту культури Іван Якимович Павленко: «Дорогий друже, я завдяки Вам, певно, і став до мистецтва. Назавжди запам’ятав Вашого Виборного у «Наталці-Полтавці», що ставили у сільському клубі у далекому 53-му… А за сьогоднішнє свято безмежно вдячний колективу. Ви- осередок духовності, ви просто прекрасні. Я записав ваш виступ для своїх студентів». Чи не найвища похвала артистам-самодіяльникам, що на їхній творчості будуть вчитися мистецтву? До речі, демонстрували й драматичні свої таланти „Криниці” у жартівливій сценці із сільського життя, де була й баба-ляпотуха, і чоловік не без гріха, і соковита народна говірка. Багатство жанрів, якими володіють аматори, відзначив земляк – заслужений працівник культури України.

До слова, цей рік для колективу - ювілейний. Тож побажаємо їм творчої наснаги і таких вдячних глядачів, як у селі Острів.

Під час концерту звернула увагу на молоде подружжя. Ставний молодий чоловік із козацькими вусами підспівував артистам. Виявилось, теж із співочої родини – Доброріз Іван і Ольга живуть у Києві, але до мами в село приїздять щороку, кажуть, ніде так легко не дихається, як тут, а сьогоднішній концерт «Криниць»– це абсолютна гармонія з навколишньою природою.

Місцем, де відпочиває душа, назвала село Наталія Борисівна.

«Ще приїжджайте! Спасибі вам!» - замість «Браво!» і гучних оплесків казали їм бабусі. І показували одна одній долоні: «Хіба такими руками поплескаєш?» Руки із покрученими тяжкою роботою пальцями, у трудових мозолях, що ніколи не сходять, руки селянок із чутливим до прекрасного серцем. «Оце почула музику й наче душа пробудилась, хоч із ціпком, а прийшла. Спасибі дівчатам і хлопцям, гарно співали, дай їм, Боже, здо- ров’я!»

Мабуть, від зустрічі з цими чудовими людьми у мене й з’явилась тверда впевненість, що село наше все одно виживе. Як би його не гробили.

І про це свідчать й інші історії того дня, які обіцяю розповісти.