Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


З Бразилії та Німеччини - на Бахмаччину в гості

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Ще минулого року збиралися відвідати колишню Батьківщину своєї мами Софія та Лідія Толстенко з Бразилії разом із своєю трою-рідною сестрою Софією Массольд з Гамбурга (Німеччина), та тоді не вдалося. Софія Пилипівна Массольд уже двічі побувала тут: перший раз із своєю сестрою по батькові Розою на святкуванні 100– річчя школи в с.Зеленівці, побудованої в 1907 році в німецькому селі Вердері (тепер Зеленівка), а вдруге приїжджала з племінником для отримання в Чернігівському обласному архіві копій документів, які стосуються її мами.


Бажання сестер Софії та Лідії з Бразилії було настільки сильним, що цього року вони його здійснили, незважаючи на проблеми зі здоров’ям. Вони перебували на Бахмаччині 22 та 23 серпня. Їхня мама, Катарина Іванівна, із сім’ї Шекк з Малого Вердера, прожила довге і непросте трудове життя. На жаль, їй не вдалося дізнатися про поїздку до-ньок, адже її земне буття закінчилося в 2012 році на 95 – тому році. Багато вона розповідала про себе онукові – синові Софії, який її оповідь записав на диск. Софія, у якої мати жила до своєї смерті, згадує матусині слова про надзвичайно смачні яблука в її дитинстві на Україні, у Вердері. Донька ж, яка з дитячих років живе в Бразилії, вважає смачнішими бразильські. Отож справедливі слова про те, що солодкий навіть дим Вітчизни, то що вже говорити про яблука. І батько Софії та Лідії Тарас Толстенко (Толстеньов), уже хворим, передчуваючи смерть, тужив за Батьківщиною, говорячи з сумом, що його тіло все-таки прийме сира бразильська земля.


У Бахмацькому районному історичному музеї в експозиції виставлена фотографія, з якої на глядача дивляться селяни села М.Вердер Шекк Іван Андрійович та його син Іван. Фото виготовлено у 1907 році. На ньому дід та батько Катарини Іванівни Толстенко (Шекк). Їхні світлини у сім’ї не збереглися, тому відвідувачки музею з радістю його скопіювали. Іван Андрійович був заможною людиною: мав мельницю і великий дім. Під час розкуркулювання дім у нього забрали, сказавши, що будуть робити клуб. А його самого у 1933 році заслали в Сибір, звідки синові вдалося вкрасти батька і привезти назад, де той невдовзі помер, захворівши у важкій дорозі. У 1937 році вночі заарештували і сина Івана. Назад він не повернувся, і його доля до цих пір невідома.


Драматична історія сім’ї на цьому не закінчилася. У 1943 році, коли фашисти відступали, то, за розповідями колишніх жителів німецького Вердера, насильно забирали з собою німецьке населення Дмитрівщини ( до війни то був Дмитрів-ський район), яке пішки змушене було добиратися до Польщі. У Польщі опинилася і Катарина зі своєю матір’ю. Там вона познайомилася із втікачем з військового полону, росіянином Толстеньовим Тарасом. Історія його сім’ї була такою само трагічною, як і Катарини: розкуркулення його родини в Ростовській області, мати заслана, а його взяла на виховання чужа жінка, яка стала для нього рідною; до матері, яка розшукала його після повернення із заслання, він не захотів повернутися. До речі, в Польщі його прізвище було змінене на Толстенко. Невдовзі Катарина з матір’ю та Іван перебралися до Австрії, де влаштувалися на тимчасову роботу до бауера. Мати варила картоплю для свиней, дочка порала корів, а Тарас працював у тому ж господарстві на землі. В Австрії Катарина і Тарас побралися, а в 1944 році в них у м.Філах народилася старша дочка Софія.


У 1948 році закінчився термін їхньої роботи в бауера, тому в нагоді стала вербовка у далеку Бразилію, куди вони вирішили переїхати. Добралися до неї 31 жовтня 1948 року. Там , на початку 1949 року, у них народилася друга дочка Лідія.


Батько спочатку трохи працював на цегельному заводі механіком, власник якого продавав для працівників цеглу та інший будівельний матеріал, з якого він побудував дім. Він завжди хотів бути хазяїном, отож узяв кредит і придбав 600 кв. м землі. Кредит виплачував немало років. Будувати дім допомагали сусіди, у яких також йшло будівництво за допомогою сусідів. Поряд будувалися також приїжджі – поляки, українці, білоруси, литовці, румуни. Були й французи. Усе це місце будівництва неофіційно називали „селом руських”. Їхня сім’я завела козу, яка привела козенят. Їх продали і купили корову. Пізніше стадо розрослося до 15 корів. Цим господарством займалася Катарина Іванівна. Були і кури для себе та кінь, якого господар дуже любив. Молоко продавали, а з того, що залишалося, робили для себе сир, сметану, масло. Мама доручала старшій Софії збивати масло під час гри - розхитування на гойдалці.


Після нетривалої роботи на цегельному заводі Тарас Толстенко влаштувався на цементний завод , з якого й пішов на пенсію по хворобі. Помер він у 1984 році.


У „селі руських” спочатку було 23 сім’ї. Поряд знаходилося місто Сан–Пауло, яке тоді було ще невеличким. Нині ж у ньому мешкає 10 млн.чол. Старша дочка Софія з сім’єю і зараз живе на батьківській садибі в м.Баруері, за 26 км від Сан-Пауло, що на південному сході країни. Взагалі ця територія входить до штату Сан-Пауло з населенням 39 млн. чол. Усе населення Бразилії становило у 2010 році 192 млн.чол. Земля в штаті червона, на ній ростуть кукурудза, квасоля, помідори, рис, картопля, яблука, груші, кабачки, гарбузи, дині, кавуни, персики. Вишні, як виявилося, там не ростуть. Дуже сподобалися гостям наші сливи. У них вони є, але великі, і, очевидно, за смаком інші. Температура в штаті Сан-Пауло влітку +25 градусів, а коли холодно – до + 8 градусів, і його мешканці почувають себе дуже некомфортно через велику вологість. Лідія з сім’єю живе за 300 км від старшої сестри в штаті, де дуже сухий клімат з температурою влітку не менше +39 градусів (на півночі Бразилії).


Обидві сестри отримали освіту. Старша працювала директором школи, а молодша викладає нині в університеті. Чоловік Софії вчителював, а в Лідії – лікар-психіатр, викладає в університеті. Сестри володіють російською мовою, хоч і говорять з акцентом. Розуміють і українську: її знання передалося від мами.

Гостей під час приїзду на Бахмаччину найбільше цікавила Зеленівка – рідне село іхніх бать-ків. Їдучи до нього Софія Пили-півна Массольд зірвала на полі невеликий пучечок української гречки під час її квітування, щоб поставити вдома у Гамбурзі у вазу. Гречку також вирощували їхні діди-прадіди. У неї від минулого приїзду на Бахмаччину до сих пір стоять колоски жита та пшениці і не обсипаються, нагадуючи про її українські корені – мамине й батькове дитинство та юність у Вердері.


У Зеленівці вони обдивилися німецькі хати, які ще до цього часу збереглися, та колишній католицький костел, який з ХYIII ст. був свідком багатьох подій німецької громади. У дворі колишньої німецької цегляної школи, біля давньої криниці, Софія Толстенко- Гончарова сфотографувалася на пам’ять, адже з неї воду пила ще її мама, навчаючись у цій школі. Пригадала вона і згадку матері про те, як у школі, стоячи на табуретці, розповідала на якомусь вечорі вірш. Назбирали сестри трохи і червонобоких яблук у шкільному саду, пам’ятаючи мамину розповідь про них.


Повернувшись у Гамбург, Софія Пилипівна зателефонувала мені та попросила вислати їй вірш нашої землячки Валентини Олександрівни Соколовської „Осіння елегія”, присвячений невтомному досліднику історії с.Вердер Якову Андрійовичу Райту, та списки її репресованих родичів у 30-х рр.ХХ ст. Більше вона не зможе приїхати в Україну через негаразди зі здоров’ям, але минуле владно тримає її до цих пір, колишню вчительку з казахстанської землі, куди була вивезена її мати після війни.


Слова з „Осінньої елегії” – намагання простягнути дружню руку співчуття людям, позбавленим щастя жити на рідній землі. У вірші згадується острівець, адже в перекладі з німецької мови Вердер – „острів”. Ось уривок із поезії :

Дитинства спогади зринають
У пам’яті сумній.
Країни меж не мають
У підсвідомості людській.

Ось Рундевізія і Вердер –
Дитинства милі острівці,
Табун корів, окраєць
хліба,
Гіркі далекі манівці...

І погляд матері ласкавий,
Тепло натруджених
долонь...
Та тінь історії кривава
Спада на рідну оболонь.

Нема вже там обійсть,
наділів і полів,
Ні Вотчалів, ні Еделів,
ні Райтів.
Нам теж Ваш біль болів,
Про це Ви пам’ятайте.

Роки страждань і
лихоліть,
Хотілось вірити, минули,
Та цей гіркий історії урок
Ми з Вами не забули.

Добро і зло сплелися
нерозривно
На незабутнім острівці.
І жовті ці листки осінні –
Як з України посланці.


У Бахмацькому районному історичному музеї на пам’ять про відвідини гостей залишився бразильський настільний годинник, який порадили поставити на шосту годину – така різниця в часі Бразилії з Україною.


З приводу часу приходить думка про підвладність часу людській свідомості, він же і розділяє людей лише умовно.


Тетяна Стрикун,
директор Бахмацького
районного історичного музею

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове