Хай люди знають
/ 1
- Деталі
- Категорія: Подорож Бахмацьким районом
- Опубліковано: П'ятниця, 23 жовтня 2015, 09:28
Свята Покрова накрила вечірню Курінь своїм зірковим покривалом, оберігаючи село від вітрів, від холодів, від негоди. У жовтні темніє рано, то зібрання налаштувалось розходитись по домівках. Тисну руку найстаршому курінському ветерану Михайлу Івановичу Ільченку. Прощаємось. Колишній боєць Великої Вітчизняної висловлює побажання: «На своєму віку брав участь у багатьох урочистостях. Сьогоднішнє свято особливе. Воно повернуло мені втрачений оптимізм. Як побачив, яких достойних синів має Україна, прийшла впевненість – Вітчизна у надійних руках. Розкажіть читачам про цей захід. Нехай люди знають…»
Почалося з того, що того дня мої плани змінив Олег Іванович Лисун – прихильник і добровільний помічник та куратор учасників АТО.
- Поїдемте на зустріч, там стільки буде поважних цікавих людей, - агітував мене волонтер на подорож у Курінь. Врешті-решт автор здався, відклавши справи на потім.
Ми крутнулись містом, забираючи у село ще трьох запрошених атовців. Цікаве почалось вже у салоні легковика. Атовці швидко знайшли спільну мову, почався обмін ще не забутими враженнями, згадували, хто де воював. Залунали знайомі з теле,-радіорепортажів назви: Попасна, Артемівськ, Красний Луч… Вони згадували номери своїх бригад і батальйонів, позивні командирів, занурювались у світ нещодавніх переживань.
Колгоспне кафе зустріло затишком і щедро накритими столами, які розташували літерою «П». На чільному місці посадили ветеранів Великої Вітчизняної, щоб кожен з гостей міг бачити героїв тієї жорстокої війни. Був День захисників України. Ідея зібрати у гурт колишніх вояків села належала Василю Булаху, директору місцевого ПСП «Авангард». А коли стали узгоджувати списки запрошених, вирішили запросити всіх атовців, кому допомагали триматись на фронті. Допомога та стосувалась харчування і забезпечення автотранспортом, надсилали на фронт запчастини і пальне, і все необхідне, що потрібно на війні.
Розпочалось свято стислим, але змістовним концертом, де пролунали необхідні слова і відповідні пісні на адресу героїв сьогоднішньої зустрічі.
Вже пізніше, коли запрошені вийшли на повітря затягнутись цигаркою, вийшов за всіма і автор. Палили далеко не всі, багато хто приєднався до гурту, аби поспілкуватись. Скоро розділились на компанії і те, про що там говорилось, підказувало хто є хто.
- Прага... Братислава... Контреволюція... Дубчек, - нагадали про буремні події далекого 1968-го у тодішній Чехословаччині.
- Кандагар...Кабул... Контингент...Душмани, - це підійшов до афганців-інтернаціоналістів.
- Прип’ять... Оране...Радіація...Мілірентгени, - неважко здогадатись, спілкувалися ті, хто захищав нас від смертельного атома у тривожному 1986-му.
І ось найпекучіша рана, пов’язана із розтерзаним Донбасом. Вона ще не загоїлась, кривавить і болить. Учасники АТО щойно повернулися з пекла. Спогади ще свіжі, і це відчувається з їх схвильованих фраз. Знову звучать знайомі географічні назви, а ще незнайомі раніше слова. Наш лексикон поповнився новими поняттями – «бронік», «град»,» «двохсотий», «трьохсотий», «сепар».
...Скільки випробувань випало на долю українців. Та як не намагалися недруги, не змогли поставити гордий народ на коліна. І недаремно наш Державний Гімн починається словами : «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...».
На святі зустрілися сивочолі ветерани і їх онуки-правнуки. Всі вони - захисники Вітчизни. У старших на грудях безліч бойових нагород, з’явились перші відзнаки і в сьогоднішніх оборонців Батьківщини. Вони, безумовно, продовжать славні традиції старших поколінь. Повчитись у них є чому: це і відданість Вітчизні, і сила їх духу. Вони були стислі у своїх промовах за столом, а Костянтин Іванович Кеба, не дивлячись на свої 90, ще й заспівав:
Мы не забудем, не забудем
Атаки яростные те
У незнакомого посёлка
На безымянной высоте...
Справді, не забудемо. Зобов’язані пам’ятати подвиг героїв Вітчизняної вічно. Як маємо тримати у вдячній пам’яті імена і чорнобильців, всіх-всіх, хто захищав Вітчизну від біди.
Оті столи, що нагадували літеру «П», поставлені так випадково чи свідомо, нагадували початок слова «Перемога».
А тепер ще раз нагадаю і подякую Василю Миколайовичу Булаху від імені всіх учасників того святкового вечора, за чиєї ініціативи всі там зібрались. Він так хотів бачити серед запрошених ще і Сергія Юр’єва - наймолодшого атовця, який втратив на фронті руку. Та патріот нині лікується у госпіталі.
До речі, у побажанні Василя Миколайовича прозвучали слова надії, що Україна «озброїться» колись здібними дипломатами, які більше ніколи не допустять воєнних протистоянь. Тоді хлібороби роститимуть врожаї лише для миру.
Борис Бобришев