Company Logo

Останні публікації

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


В пошуках старої батьківщини (ч. 3)

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Всім приїжджим дуже хотілось швидше на власні очі побачити Городок і Білі Вежі-2 (адже завтра, на 14 серпня, у них вже були квитки на поїзд до Києва), а сонце все більше скочувалось до горизонту, тому з Білими Вежами-1 прийшлось розпрощатись. Невдовзі кінець дороги-асфальтівки привів нас до останнього пункту в цих місцях – х. Вишнівського, Городка та Білих Веж-2. На жаль, не було в кого в українському хуторі розпитати про теперішнє Білих Веж – всі вже з нього виїхали до місць компактного проживання людей. Тому ми пішли до Білих Веж шляхом, яким я проходила у 2002 році, тим більше, що спочатку виднілась прим’ята колесами доріжка. Чим далі, тим більше вона переставала бути такою, якою ходять чи їздять люди, тут вже, очевидно, серед трав вище людського зросту бігають лише вовки та лисиці.
Мокра кропива безжалісно обпікала мені литки ніг, але я, спотикаючись об невеликі пагорбки, йшла попереду всіх високими мокрими травами, які ховали від нас покинуті людські оселі. Мені думалось у ті хвилини: “Невже збилась із дороги? Але ж ні – он стовпи електричної лінії” – їх я впізнала. «А де ж ті 5 чи навіть більше хат, серед них і німецькі, які я бачила тут 5 років тому?» Як все невпізнанно змінилось: перетворилось на справжні джунглі. Аж раптом наші земляки побачили зліва першу хатину, яка, як виявилось, належала колись дядьку Іоганнеса Раймхена, а навпроти неї, через дорогу стояла колись кірха (церква). Він впізнав оселю безпомилково, знайшов навіть покинуті останніми її мешканцями протези свояка.
 
 
 
Так це чи ні, але така впевненість звучала в словах цієї немолодої, але на диво підтягнутої людини, що я повірила. Я знову почала продиратись крізь густі зарості далі, однак наступна хата з металевим дахом, показавшись здалеку казковим видивом, стояла недосяжна: дерева та кущі не менші, ніж у джунглях, і дорогу потрібно прорубувати тільки сокирою. Мені стало соромно, що втягнула вже літнього віку людей в таку авантюру, але вони, хоч їм і було важкувато, все рівно не повернули назад. Значить у нас була спільна мета – побачити людське житло, нехай і без людей, як ознаки існування тут колись німецького поселення. Від цього місця ми пішли в напрямку скошеного за селом зернового поля, і далі - аж до села Кальчинівки, бо наші земляки знали, що колись між німецькими селами була дорога. Невдовзі ми, вже їдучи машиною, за якою збігав Вольдемар, направлялись до Кальчинівки, де нас чекали Раїса та Григорій Фурса, і посміхались пережитим пригодам. А позаду залишилось село-марево, надзвичайно зелене, з височезними деревами і з жовтими жоржинами, що виднілись на покинутих дворищах, неначе б сталось якесь вселенське лихо, бо не стало там людей. А насправді - це наслідок безгосподарності наших політиків, які кинули село напризволяще. Люди, недавні мешканці цього райського куточка, десь там, в інших місцях живучи, теж, як і німці, ніколи його не забудуть. Адже дуже гарно тут!

А чи знайшли наші гості-земляки під час поїздки по місцях дитинства те, що шукали? Думаю, що так, хоч і залишився жаль, що так все невпізнанно змінилось, і як це прикро, на гірше. Однак сенс людського життя в тому, що завжди треба надіятись на краще. Може настануть такі часи і скрізь на цих землях відродяться села, знову в них задзвенить дитячий безтурботний сміх. Як хочеться, щоб наша рідна Україна була щаслива і багата! І багата такими працьовитими людьми, якими були в цих місцях німці.

Т.М. Стрикун – директор Бахмацького районного історичного музею 

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове