Стояли ми на острові у Гайвороні. Щоправда, острів був багато століть тому: русла ріки Гайворонки- Басаки- Басані (так звалася вона в різних історичних джерелах) утворювали його саме тут. Нині це - вуличка, на якій ми й зустрілись з настоятелем місцевого храму о. Володимиром, й ведемо таку цікаву розмову.

...Рожеві промені надвечірнього сонця, що вже котиться до заходу, лагідно пестять блакитні дерев’яні стіни церкви, і ми милуємось її строгими класичними формами. 

 

- Так, - підтверджує отець Володимир – церква унікальна. Подібну пам’ятку архітектури не знайдете в цих краях. Візантійський стиль, трикутні фронтони, хрест, колонада, в основі –12 кутів, ніякого архітектурного оздоблення чи прикрас, все витримано в строгому класичному стилі. Церква, на щастя, збереглася. Ось лише купола відновлені вже в наш час – в кінці 80-х років. А найдавніша згадка про Свято-Покровську церкву в Гайвороні датується 1648 роком – про неї пише, в приватному листі, гайворонський поміщик Мойсей Салогуб.

На землях сивої давнини живуть гайворонці. А чи відають вони про це?

Отець Володимир говорить, що багато хто дивується: “Та невже оце про наш Гайворон –1,5-2 тисячоліття до Різдва Христового? Та невже пов’язаний він з такими знаменитими іменами як Вишневецькі, Скоропадські?”

- Так, історичним пам’яткам, таким як , наприклад, Терешиха-могила Чернігівський краєзнавчий музей, за результатами розкопок, дає такий вік. І в “Історических очерках Конотопского уезда” пишеться про такі могили як про межі Гайворонського степу, що мав значні розміри. А сьогоднішній Гайворон займає лише невелику частину тодішнього степу.

Отже, історично – це було поселення ще доскіфської, індоєвропейської пори. Тож можемо говорити про цивілізацію, відповідно – культуру, що склалася дуже давно. А щодо поселення з назвою Гайворон, то воно згадується на початку XV століття. Потім вже з’являються записи про козацтво гайворонське, про маєтності. Жили тут вільні козаки, кріпацтва як такого майже не було, малися багаті сінокоси й пасіки вже згаданих відомих людей. А нащадки однієї з родин –поміщиків Занькевичів- приїздили навіть нещодавно в село з Америки. Хотіли вклонитися предкам, побачити свій родинний склеп – на гравюрі, яку привозили з собою, зображений маєток. А від склепу, що був біля церкви, залишились лише ями. Важко було пояснити тим людям, чому нищились у нас церкви і як з могили могла яма стати. Незрозуміло те людям з іншого світу.

Взагалі-то історія поселення Гайворон просліджується десь до часів Ярослава Мудрого, а потім, аж до 20-30-х років минулого століття – біла пляма, - говорить о.Володимир.

Ось так, доволі несподівано, довідались ми про історичні корені гайворонців, маючи натомість наміри - лише про храм. Який, за тими ж класичними канонами, збудований на пагорбі, так, що видно його з будь-якої дороги.

А чим живе Гайворон сьогоднішній?

Відповідь, і теж несподівану, дала нам оця картинка в центрі села.

 

 

Що, ви думаєте, будують в окремо взятому українському селі, в якому, як і по всій країні, смертність перевищує народжуваність, в школі – лише 56 учнів, населення – всього... Будують стадіон. Не віриться? І ми б не повірили, якби то не був Іван Іванович Кобець – від цього сільського голови можна чекати нестандартних рішень. А сам він ( тут, на цьому полі, біля ревучого трактора, який рівняє ділянку, і ведемо розмову) так буденно говорить про те, наче у нас в кожному такому Гайвороні – по стадіону. “Розумієте, як приємно, коли ці хлопчики, яких починав вчити ганяти м’яча ще змалку, зараз вже самі інших навчають? А коли в районі наші у міських виграють? Так було і в цьому році на спартакіаді територіальних громад. Знаю, що наших хлопців не потягне до пляшки чи інших сумнівних принад. Приїздять зараз додому, вже будучи студентами, й збираються на футбол. Так, треба дивитись правді в вічі, вимирає українське село. Та я вважаю, що треба зробити все можливе, аби не відірвалася людина від батьківської, від бабусиної хати. Хай хоч як на дачу, відпочити приїдуть, і то буде жити село, не перерветься родинний зв’язок. Ось і взялись за таку справу – сучасне футбольне поле, з штучним покриттям. Далі - і стадіон буде”.

Ось так реалістично мріє-розмірковує сільський голова. Всі настільки вже звикли до фрази :”Діти – наше майбутнє”, що, мабуть, й не вірять в неї. А Кобець Іван Іванович розуміє, що його, того майбутнього, може не бути, якщо в нього не зробити реальні капіталовкладення. ”Капітали” сільська рада заробляє ще й створивши комунальне підприємство, яке і свої 20 га обробляє, і населенню послуги по обробці землі надає. Такі ж реальні і відремонтовані будинок культури, ФАП, школа. Про останню було в №39 “Порадника”, а того дня ми лише зазирнули до школи і були приємно вражені: сучасна техніка в залі дуже давнього приміщення, охайно, красиво, багато квітів.

- Як живе медицина в Гайвороні? - спитали у завідуючої фельдшерсько-акушерським пунктом.

- Як вся сільська, виживає – відповідає Горова Юлія Василівна. – Найболючіша проблема – транспорт, “Швидка” у нас – на декілька сіл, лише у Дмитрівці.

Сама Юлія Василівна “швидить” на велосипеді, за що вдячна народному депутату Олегу Ляшку( сама завідуюча – депутат райради двох скликань). Про кошти – краще б не питали. Наприклад, аж 100 гривень на невідкладну допомогу виділив наш уряд, який подбав про нас “вже сьогодні”, на весь рік. Та й звідки нашій владі знати про сільські якісь ФАПи, коли сама вона вся лікується по закордонах та по спецклініках?

А Гайворон, між тим, у відчай не впадає – живе, працює (де хто може, теж багато – у Києві), дороги - навіть кращі за наші міські. А поле те футбольне своїми силами роблять, і голова – з ними. Про те нам “сказали” його руки. А він сам – що не надто любить нашу братію журналістську. Та й на передплату нині коштів немає. Ми не образились – зате ми любимо людей прямих. І небайдужих.