Справи привели у Обмачів. Зустрів знайомого педагога, Галину Тимофіївну.
-    Які ви легкі на спомин! Ми звонимо до вас вже другий день, ніхто не відповідає,- підхоплюють двоє її колег.

А в мене й справді телефонний номер в квартирі змінився. Дізнаюсь, навіщо потрібен. Виявляється у селі вибирають керманича – сільського голову. І дуже хочуть згадані педагоги, щоб ним стала Любов Іванівна Ходько.  Сподіваються, що газета про неї розповість.

 

- Справа не лише в тому, що вона наша колега і прагнемо її підтримати. Свою трудову біографію вона починала саме у школі, піонервожатою. В ній завжди горів вогник. Такою залишилася і як пізніше працювала у колгоспі, і як обрали головою профкому, і згодом, головою виконкому сільської ради. У нас здорово тоді було, Люба – природжений ватажок, вона ще і старшокласницею то вечір якийсь задумає і надихне інших. І в таночку була першою, і ведуча заходів неперевершена, а як заспіває – прикує увагу всіх. Не забулось те ні на профспілковій роботі, ні на посаді голови. Хор тоді обмачівці виставляли на районні огляди, і вокальний ансамбль виходив на сцену, завжди серед учасників була Ходько.

... А я згадую 80-ті, профспілкового ватажка, вона ж і сількор. І це не для галочки, а дійсно вболівала, аби про рідне село, про колгосп не забувало, розповідало „Радянське село”. І дізнавались – зібрали обмачівці гарний урожай льону, а то передові доярки Любов Корж або Олена Башук вийшли на 4000 рубежі в надоях. Це на той час було рекордом. А ще розповідала районка про вогник для тваринників, а потім такий же – для механізаторів, до організації котрих докладала руку профспілкова організація, подбавши,  щоб і призи отримали передовики. А найкращі навіть нагороджувалися путівками на курорт.

Як обрали головою сільради, зв’язки з редакцією не послабилися, навпаки, стала писати ще більше, бо коло інтересів розширилося. Все частіше піднімала проблемні питання, хоча це не всім подобалося. Завжди під кореспонденціями стояло Л. Ходько.

А потім несподівано Любов Іванівна виїхала до Києва. Районка одразу відчула брак інформації з Обмачевого.

Якось, через кілька років, стрілися. Вона працювала вже в центральному комітеті профспілок, багато хто позаздрив би.

- Не відчуваю повного вдоволення ні від роботи, ні від столиці. Бо все більше не вистачає мені спілкування з рідним селом, його людьми, скучаю без розміреного, неквапного сільського життя. Інколи так хочеться до Сейму, аби кинутися в обійми річки, чи позбирати печериці на осінньому лузі, а чи протоптати стежину по незайманому снігу вранці.
Через кілька років зустрілися ще раз.

- Он як у житті складається. Тепер скучаю за Києвом, та ні, за гарячою водою, - сміючись,  промовляє Любов Іванівна.

Дізнаюсь, що старенькі її батьки вже дуже потребували сторонньої допомоги, а брат-інвалід сам майже безпомічний. І вирішила вона, що рід, турбота про близьких – найголовніше. Так і повернулася до рідної оселі...

Від спогадів відривають педагоги.
- Ви зважте, як очолила батьківський комітет, то враз викорінила формалізм в його роботі, влила в нього живий струмок. Саме її хочемо бачити на посаді сільського голови. Ви знаєте, скільком односельцям вона допомогла? Вона знає закони і знає, куди потрібно звернутися. І організатором  залишається неабияким, ось з нагоди 65-го ювілею перемоги задумала впорядкувати парк, започаткований учасником Параду Перемоги в Москві у далекому 45-му Павлом Степановичем Кошкою. І сама брала найактивнішу участь в упорядкуванні. Тепер скверик став охайним, і обмачівці вже не смітять біля його берізок.

Вирішив зустрітися з нашою колишньою позаштатною помічницею, аби послухати її самому.
- Знаєте, зараз люди залишені напризволяще. До мене так часто звертаються за поміччю, допомагаю, чим можу. Зробила б значно більше, маючи офіційну посаду. Ось моя передвиборна програма, та не хочу вас нею втомлювати. Якщо коротко, то мрію,  що Обмачів знову заспіває літніми вечорами, що до всіх осель колишніх колгоспників прийде блакитне паливо, адже наше село першим підвело газ до своїх хат. І робилось це за кошти господарства, і труби були закуплені на все село. Та газифікувати встигли лише третину. Решта матеріалів – зникла. Впевнена, відшукати труби можливо, і тоді довершили б газифікацію, як і було задумано, безкоштовно.

Усвідомлюю, що з обранням закінчиться моє відносно спокійне життя. Це мене не стримує, адже хочеться послугувати рідному селу,  де зросла, змужніла. Хочу, щоб воно було усміхненим. А громада стала згуртованою. Тоді нам багато вдасться зробити. Сподіваюсь, що дорожче продаватимемо молоко, і більший процент матимемо від орендарів землі. Та для цього потрібно спочатку перемогти. І сподіваюсь,  обмачівці мене підтримають, бо ми заслуговуємо на краще життя. Адже у нас благодатний край, де хочуть мати дачі не лише мешканці районних центрів, а й кияни. До рідної землі повернулася і я.