З роси і води, іване панасовичу!

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

 
Ранньої осені 2010 року громадськість району відзначала 50-річчя Бахмацького історичного музею. На урочистості зібралося кілька десятків не байдужих до історії рідного краю людей, гості з Чернігова і Києва. З Чернігова прибули директор музею ім.В.Тарновського С.Л.Лаєвський та співробітник музею Л.П.Линюк. До складу цієї знаменитої скарбниці історії якийсь час (у роки становлення) належав і Бахмацький музей. З Києва приїхали Володимир Сліпченко, син заслуженого художника України Миколи Федоровича Сліпченка, теж художник, та його дружина Вікторія Вікторівна, так би мовити, неофіційна делегація від музеїв Гетьманщини та Івана Гончара. Увагу присутніх привернули нові твори місцевих краєзнавців і художників І.П.Ковтуна та В.М. Іванова. Іван Панасович на суд колег приніс дві картини - портрети П.І.Прокоповича та Т.Г.Шевченка. Останнє полотно зразу ж привертало увагу кожного, хто заходив до приміщення, бо бачив одухотворене обличчя молодого поета і художника, який грав на скрипці. Про те, що Тарас Григорович любив пісню і красиво співав, знали всі, а от про Тараса-музиканта мало хто й догадувався. Між тим ще його сучасники, як, наприклад, російські письменники граф В.О. Соллогуб (1813-1882) та Панаєв Іван Іванович (1812-1862), залишили спогади, у яких відзначали майстерну гру поета на скрипці та фортепіано. Забулось усе те, тим більше, що в радянські часи  цих людей дуже рідко навіть згадували, не говорячи вже про перевидання їхніх творів. А Іван Панасович, бачте, знайшов ці твори, прочитав і створив прекрасне полотно, яке могло б стати окрасою будь-якого художнього зібрання про нашого національного пророка. Треба сказати, що Іван Панасович усе своє життя займається самоосвітою.
 
У 1978 році в Києві видали „Шевченківський словник”, у якому, здається, згадано навіть тих, хто чхнув поблизу поета, але названо тільки тих, хто мав „правильне” походження чи „правильно” мислив. Тому згаданого графа там не побачиш, а він, як переконуємось, звернув увагу ще на одну грань таланту Тараса Григоровича, хоч і мав „неправильне” походження. Про Івана Івановича Панаєва того не скажеш, він разом з М.Некрасовим видавав  знаменитий журнал „Современник”, мав  „правильні погляди” і місце йому в „Словнику”, як і його дружині, теж письменниці, було відведено. І заслужено!

Хоча і там про Тараса-музиканта ні слова. При всьому цьому слід згадати, що „Словник” той задумувався як „Шевченківська енциклопедія”, та „старший брат” того не дозволив, бо в нього , бачте, подібного видання ще не було. Ось так і з`явився „Словник”.

Отже, про нашого автора картини. Народився Іван Панасович 1922 року на Білоцерківщині в багатодітній сім’ї. Саме сьогодні, 19 листопада, виповнилося заслуженому ветерану 88 років. І ми, ветерани війни і праці, його друзі й шанувальники, щиро вітаємо ювіляра з днем народження, бажаємо здоров’я і всіляких гараздів у житті, завжди доброго настрою і творчого молодечого натхнення  на багато - багато років життя. Його „університети”, як і в Тараса Григоровича, були в полі: біля корів і ягнят. Та Божа іскра і там нагадувала про себе: хлопчина кожну  вільну  хвилину щось вирізав або ще краще - ліпив з глини, і те щось скоро набувало людських рис чи рис живої істоти. Та нікому було помітити і підтримати  захоплення сільського хлопчини, і воно десь дрімало в підсвідомості, тільки чекаючи слушної нагоди, щоб нагадати про себе. Та й не дивно, бо коли в 1935 році Іванко пішов до  5-го класу, учителями були вчорашні семикласники, які влітку „пробігли” курси вчителів. Чому вони могли навчити, самі ще неуки? Директор школи після закінчення навчання пообіцяв відвезти до Київського художнього училища. Та обіцянка залишилась цяцянкою, бо директора перевели до іншої школи, й Іван, щоб марно не пропав рік, ще раз пішов до 7 класу, повторно його закінчив  з похвальною грамотою і за порадою вже нового директора вступив до Білоцерківської фельдшерсько-акушерської школи. Одночасно з початком війни її закінчив, не встиг навіть справжнього диплома отримати – видали їм довідки про закінчення і направили новоспечених фельдшерів у діючу армію.

Як ми воювали в 1941 році, знають усі. Не минула та лиха доля безкінечного  відступу й поразок і нашого ветерана: уже через місяць після початку бойових дій був уперше поранений, а потім і в полоні опинився. Полонених було стільки ( на жовтень 1941 року майже 4 мільйони, практично більша частина нашої кадрової армії), що фашисти не завжди навіть знали, що з ними робити, тим більше, що Радянський Союз відмовився підписати відповідні міжнародні конвенції про поводження з полоненими, і фашисти „законно” нищили їх у своїх таборах. З цієї причини та щоб забезпечити роботу підприємств на окупованій території, німецьке командування  вирішило відпустити по домівках полонених-українців, у їх числі опинився й І.П.Ковтун. Відпускали на клопотання сільських старост та директорів промислових підприємств і тих, хто мав родичів десь поблизу, які й приїздили в табори шукати своїх рідних. До честі наших людей, особливо жінок, слід сказати, що, не знайшовши в таборі своїх кревних, вони називали ними незнайомих людей і тим самим визволяли їх з фашистського полону, фактично рятували від неминучої смерті. Джерела повідомляють, що всього було відпущено з полону 280 тисяч земляків. Про життя на окупованій території говорити не будемо, скажемо тільки, що за те „звільнення” і з полону і з окупації довелося дорого платити, бо ж усіх, хто потрапив у полон, вважали зрадниками батьківщини. Випив ту чашу до дна й Іван Панасович – спочатку потрапив до табору НКВС, а потім був покараний направленням у 14-й окремий штрафний батальйон, який був сформований з самих офіцерів, звісно, розжалуваних. І тільки важке поранення „змило” ту ганебну пляму на солдаті, повернули й офіцерське звання. Більшість же бійців того штрафного батальйону загинули, загинули зовсім не за свою провину. Після шпиталю - знову фронт. Було всього, навіть одного разу в Литві роди приймав. У серпні 1944 року нове поранення, кілька місяців шпиталю,  і так - до кінця війни. Молодого ще фельдшера після демобілізації направили  „на укріплення кадрів” до Західної України, де зустрів бахмачанку, свою майбутню дружину. З нею і приїхав у наш район. Усе життя не розлучався з червонохресною сумкою. Потроху самотужки освоював живопис, на одній із виставок його полотна помітив Солодько П.А., покійний  директор Бахмацької школи №2, і запросив викладати в школі образотворче мистецтво. Відтоді  і поєднував Іван Панасович працю педагога та фельдшера, працював без вихідних. І як медик, і як учитель уже давно на пенсії, а от мистецтво не відпускає...

З днем народження, шановний Іване Панасовичу, з роси і води, дорогий товаришу!

Б.Киричок, краєзнавець, ветеран війни і праці