Посміхалися частіше

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Цікаві люди - цікаві зустрічі

Опубліковано: П'ятниця, 20 листопада 2015, 09:00

З Андрієм Григоровичем Башуком знайомий ще відтоді, як він працював у вагонному депо. Ветеран-залізничник 1931 року народження. То здивувався, дізнавшись, що наш земляк - учасник Великої Вітчизняної війни. Довідався про це, коли з нагоди 9 Травня деповці вітали своїх колишніх колег. Тоді й пообіцяв перевідати пенсіонера, аби розповісти про його участь у війні. Приурочив ту зустріч до 9 вересня – вікопомну дату у житті кожного бахмачанина, та все не складалося розповісти про ветерана.

- Для мене день визволення – 7 вересня, – почав нашу розмову Андрій Григорович. - Саме цього дня радянські частини повернулись у мій рідний Обмачів. Тієї миті наша родина чекала з особливою надією, бо сподівлися дізнатись про долю батька, який пішов на фронт ще у 1941-му. Скоро після звільнення призвали у армію старшого брата Григорія. Через декілька місяців отримали похоронку, загинув Григорій при звільненні Білорусі. Я ж пішов у третій клас, було нас 28 учнів. Наталія Костянтинівна, наша вчителька, звертаючись до дітлахів, сказала: «Ваше успішне навчання – то найкраща допомога фронту, то підтримка ваших батьків, старших братів, всіх, хто б’є ненависного ворога».

Старався з потрійним завзяттям, надіявся, що батько живий, що, таким чином, допомагатиму йому воювати. А коли на фронт пішов і Гриша, то вчитись погано вже не мав права…

- Учасник війни, як отримали цей статус ?

- Нерідко учасника війни помилково ототожнюють з учасником бойових дій. Звісно, це не так. Учасник війни той, хто допомагав армії. Адже на фронт працював і тил – хтось виготовляв зброю, інші забезпечували продовольством, котрийсь турбувалися про одяг і взуття.

У свої 12 років побував і погоничем худоби, і управлявся з волами, і доставляв снопи до молотарки, допомагав скиртувати солому, підвозив воду в поле для ланки полільниць. Разом з товаришами збирав лікарські трави. Діма Вавілов, Павлик Білогруд та я «спеціалізувались» на заготівлі кропиви, деревію і звіробою. Нас поділили на ланки, і ми відшукували лікарські рослинки, які могли б наповнити асортимент будь-якої зеленої аптеки.

З Дімою склались особливі стосунки. Він був на рік старшим і передавав мені свої підручники. Якось подумав, що в нього була легка рука, бо сім класів закінчив на одні лише п’ятірки. Тепер розумію, що то був мій маленький подвиг, бо, крім навчання, ми, підлітки, ще й допомагали рідному колгоспу. І зараз переслідує уяву духмяний аромат, то висушували вдома на печі колгоспне насіння. Доводили до ладу посівний матеріал для городини, для поля, для саду. Колгоспники розносили по хатах досушувати на печах просо, жито, інші культури. У власних клунях доводили до кондиції насіння конопель. Старалась і юнь бути корисною для громади. Своєю коровою волочив на площах сходи збіжжя.

Війна залишила відбиток на нашому дитинстві: ми розбирались у зброї не гірше, ніж у арифметиці. Особисто я тривалий час зберігав близько сотні патронів, а в декого були навіть міни і снаряди. Звична справа - виплавити із фугасу тол, аби потім використати вибухівку для небезпечної забави або глушити рибу. Один з учнів бавився із зброєю і прострелив собі руку. Ще один невдало кинув гранату і позбавився кількох пучок. Біда траплялась то там, то тут. То знайшовши якось бойову лимонку, не став випробовувати долю, хоча так хотілось її підірвати, шпурнув її в болото.

Життя те було босоноге, напівголодне, але сповнене оптимізму, надїєю, впевненістю у кращі часи.

- Як же пов’язали свою долю із залізницею ?

- Сім класів закінчив у 47-му круглим відмінником. Педагоги в один голос радили мені продовжити навчання. «Йди в технікум, - наставляли вони, - ти осилиш». Мене вабила техніка. Пригадую, як потрапив на Батуринський коноплезавод. Як дивувався паровому локомобілю, що пасами рухав верстати на всьому виробництві. А ще запам’ятався випадок, коли старший брат змайстрував триколісний велосипед. Витвір нашого домашнього «кулібіна» проіснував днів зо два, бо все було виготовлено з дерева, але налаштував на прихильність до техніки. І який вдоволений був, як перший справжній велосипед, котрий з’явився в Обмачевому, належав батькові мого приятеля-сусіда. Саме на ньому і навчився кататись з вітерцем.

Знав, що у мами немає грошей, але все-таки, порадившись з нею, вирішив подати документи у Конотопський будівельний технікум залізничного транспорту.

...Ненька розбудила вранці до схід сонця. Поклала в торбинку окраєць паляниці, кусень сала, я звечора приніс з городу головку часнику і з цим «тормозком» подався пішки у мандрівку. Йшов у Конотоп 7 годин.

Як відмінника навчання, мене прийняли відразу. Рушив у зворотну дорогу. Уже дома, ще раз обговорюючи на сімейній раді, за який кошт вчитимусь, збагнув, що дебет з кредитом не сходяться - технікум не потягнути. Вирішив піти у залізничне училище. Через деякий час знову з’явився в технікумі, пояснив свої наміри. Директор Строчко був обмачівцем. Більше того, він приятелював в юності з моїм батьком, жили на одній вулиці, став відмовляти мене від того кроку. Мовляв, отримуватимеш стипендію, вірив, що заслужу навіть підвищену. Проте все вже було вирішено, найголовніший мій аргумент - училище забезпечувало одягом і взуттям. Не менш важливіше – безкоштовне харчування. Пам’ятаючи про маму і сестру, які мали животіти у селі, не міг дозволити собі тягнути з них копійки.

Після училища прийшов у депо. Потім чотири роки віддав армії, був повітряним стрільцем на ТУ- 4 – грізна машина тих років. Залишали в армії, але перемогла любов до домівки. Повернувся в депо. Навіть два роки провчився в інституті, звісно, на заочному. Але з навчанням знову не склалось. Закінчив заочно технікум. Був майстром, а на заслужений відпочинок пішов з посади приймальника вагонів.

- Чи не сниться депо?

- П’ятдесят літ віддав рідному підприємству, то коли заходить розмова про депо, згадую колишніх товаришів, ті роки. Здається, то був більш упевнений час, з року в рік життя ставало заможнішим. Ми посміхалися частіше...

Спілкувався Борис Бобришев