Щастя часто буває поруч

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Мешкаю поруч зі школою. Уже кілька десятиріч стаю майже учасником свята останного дзвоника - події світлої і сумної одночасно. Згадуються власні хвилювання і кожного травня цього дня стає щемно на душі. Звісно, хвилюються і сьогоднішні юнаки та дівчата, а ще більше переживають їх батьки. Більшість ламає голову, до якого вишу вступати, хоча інститут – ще не гарантія подальшого успішного життя. Пригадався епізод, коли педагог від Бога, Лідія Хомівна Блажко, спокійно, переконливо заспокоювала батьків, які плакалися за синові проблеми з математикою.


- Не всім бути Ньютонами. Подивіться, скільки запитаних суспільством земляків з робочими професіями. Не рідко столяр, слюсар чи водій щасливіші за інженера, економіста, педагога чи, навіть, дипломата, частенько ще і більш забезпечені матеріально...


Як у воду дивилася. Цю родину знаю, парубок обрав робітничу професію. Уже давно і сам батько. Найцікавіше, ходить він у передовиках, портрет деповця час від часу заноситься на Дошку пошани підприємства, матеріально забезпечений - допомагає батькам-пенсіонерам.


Ще один приклад – підприємець Юрій Лященко. Його крамничка на ринку – одна з найвідвідуваніших торгівельних точок. Йдуть сюди потенційні покупці кави, цикорію, горішків, шоколаду, шипучих напоїв, цукерок, спецій і найрізноманітнішої всячини не лише для придбання перелічених товарів. Завжди приємно дивуюся, як вміє спілкуватися з людьми наш молодий земляк. Тут не буває черг, хоча інколи збирається кілька покупців. Здається, у Юрія кілька рук, а ще він встигає винагородити кожного щирою посмішкою.


У нього теж був останній дзвоник, мав він мрію далеку від ринкової суєти. Мама працювала на пошті, запрошувала продовжити її справу. Батько віддав не одне десятиріччя заводу „Хіммаш”, потім „Полімермаш”, хотів бачити сина у своєму колективі. Міг стати верстатником, зварювальником, слюсарем – при заводі працювало профтеучилище. Якби закінчив інститут, завод отримав би ще одного інженера, економіста чи технолога.


Наш герой навчався у дев’ятому, коли довелось допомагати старшим. Інколи виконував доручення, доставляючи товар на запитання. Старався виконати прохання покупців якнайшвидше, чим приємно дивував замовників. Від чого і сам отримував задоволення. Працювати для людей подобалося, батьки дозволяли старшокласнику підзаробити кишенькові гроші. Так призвичаювався до самостійності.


У день останнього дзвоника він ще вагався – ринок чи інститут, прилавок чи аудиторія? Базар – проза, ВИШ – престиж. Але досвід тих, хто п’ять років „гриз” науку, спустошуючи батьківський гаманець, а, отримавши диплом, мусив податися в охоронці, або знову ж таки - за прилавок, не дуже тішив випускника. Вирішив почати з меншого, закінчив Ніжинське ПТУ, став і водієм, і зварювальником, і слюсарем. Для повного щастя надумався вивчитися і на токаря, „Полімермаш” все ж вабив. Але в цех таки не потрапив, прийшов час служити в армії. Баранкою навтішався у солдатах, водійська справа вже приїлася. Завод не дочекався – завмер остаточно. Однокашники кликали за компанію у Київ.


У житті кожної молодої людини настає момент, коли необхідно прийняти одне з найважливіших рішень - вибрати справу до душі, до покликання. Лященко цей крок зробив.


Як кажуть: ”Краще там, де нас немає”. Приходили сумніви у правильності вибраної професії і до Юрія. Минулого літа колишні однокласники зібралися відзначити 10-річчя закінчення школи. Наговорилися доволі, розповідали про свої досягнення, про здійснені і не втілені у життя мрії. Юрія здивувало, що знайшлися серед однокашників, хто позаздрив його вибору. Мовляв, залишився у рідному місті, у звичному оточенню, серед рідних і друзів. За думкою героя моєї оповіді, воно і так, і не зовсім. Знову спливає оте крилате: ”Краще там, де нас немає”.


От і знову залунав останній дзвоник, хвилюються сьогоднішні юнаки та дівчата, а ще більше переживають їх батьки. А щастя не десь далеко, воно частіше буває поруч.


Юрій на роботу приходить не у білій сорочці, сьогодні виключення. Він щойно повернувся з випускного ранку, його Софійка щойно попрощалася із рідним дитячим садочком, старша донечка торує стежинку до свого щастя...


Борис Бобришев