День 27-ий вересня 2007 року нашому шанованому авторові “Краєзнавчої сторінки”, Борису Гнатовичу Киричку, додав один рік... до 80-ти.

Вітаємо, шануємо й бажаємо
нових ідей і задумів,
і неодмінних втілень!
Дай, Боже, на усе в житті –
наснаги, сили і здоров’я -
і душі, і тілу!

 

 

 

А нашому читачеві, гадаємо, буде цікаво ближче познайомитися з цікавою людиною, життя якої – постійний пошук і пізнання. 

 

Дитинство закінчилось рано: в 12 років Борис став старшим в сім’ї, молодший брат народився через 5 днів після смерті батька, репресованого в 1938-му і посмертно реабілітованого. Годі говорити, як доводилось сину “ворога народа” шукати свого місця в жорстокому світі, та допомагали, мабуть, ті здорові гени не одного покоління українських козаків, котрі спонукали все життя “чужому навчатися і свого не цуратися”.

В 1944 юнак, направлений в Далекосхідну армію, бере участь у війні з Японією. І хоча підручники нам говорять, що була вона нетривалою, але ж люди там гинули по-справжньому. Доля вберегла життя, але не здоров’я – і нині нагадує про себе те поранення, але ж службу продовжив і після госпіталя, 7 років артилеристом. І навіть тут навчався: закінчив середню школу, з якої вирвала війна, а потому- інститут іноземних мов у Москві, звісно, заочно. Мало було по війні спеціалістів з відповідною освітою- молодий вчитель в Григорівській школі викликав загальне захоплення школярів, а дівчата, напевне, всі потайки закохувались у ставного й розумного викладача німецької. Але потяг до знань не давав йому зупинятися: знову навчання, тепер вже – в Харківському держуніверситеті (а тоді університетів було лише декілька на країну, на відміну від нинішніх часів, коли таке поважне ім’я дають усім філіям і філійкам – освіту поважали), де й закінчив успішно історичний факультет...

Істинний вчитель ніколи не перестає навчатись. Погоджуючись з цією неоспоримою істиною, все ж далеко не всі так і роблять. Для Бориса Гнатовича – це просто спосіб життя. Такий він завжди: багато читає, вивчає, цікавиться культурою і мистецтвом, політикою і своєю улюбленою історією. Любить музеї, хорошу літературу і серйозну періодику. Веде активну переписку з друзями з Німеччини, Австралії, Іспанії, Франції, Фінляндії. Їх об”єднує як філателія, так і багато спільного в світогляді людей небайдужих, а закордонних друзів, напевне, дивує, як людина з невеличкого, за мірками європейських країн, далекуватого від цивілізації українського поселення має таку енциклопедичну освіченість. У Бориса Гнатовича багато друзів і серед колишніх учнів. Їм цікаво і приємно спілкуватися з мудрою, ерудованою людиною, а вчителю – цікаво з ними. Напевне, тому він у свої 81 такий молодий, багатий на душевне тепло, щедро ділиться своїми знаннями і досвідом. З задоволенням співпрацює з Бахмацьким і Батуринським музеями, частково поповнив їх експозиції. Так, районному музею подарував щоденник, який вів під час війни, що є для місцевих краєзнавців потрібним і цікавим документом. Сам пасічник, Борис Гнатович – такий же працьовитий, як бджола, ніколи не був байдужим і до справ громадських. І нині, маючи великий авторитет у односельців, є членом виконкому селищної ради, донедавна очолював ветеранську місцеву організацію. А свої знання про рідне селище втілив в книзі “Історія Дмитрівки”, виданій 2 роки тому. Високо оцінила книгу всеукраїнська газета “Слово Просвіти”, в рецензії під назвою “Історія маленької Батьківщини” зазаначивши:

“...До праці над книжкою Бориса Гнатовича спонукали його колишні учні – вони, пам”ятаючи його мудрі уроки шкільної пори, відчули внутрішню потребу мати книжку з історії свого села, щоб пізнати, зберегти й передати любов до нього своїм дітям...Це цікаве видання, оздоблене світлинами з архіву автора, варте уваги не лише дмитрівчан. Вона, певна, порадує багатьох читачів, залюблених в історію нашої батьківщини. А для когось може стати спонукою до власних краєзнавчих пошуків...”(Зоя Жук, 27 квітня - 3 травня 2006р., “Слово Просвіти”).

 

Як нам стало відомо, зараз Борис Гнатович працює над новою книгою в співавторстві з чернігівськими колегами. Побажаємо успіху, а виданню – вдячного читача. Вдячності ж Борису Гнатовичу від колег та учнів можна по-доброму позаздрити. Говорить директор Дмитрівської школи Ципак Ніна Василівна:

 

- Великого інтелектуала, мудрого керівника і чудового вчителя мала наша школа майже 30 років. Я особисто дуже багато взяла для себе, своєї роботи, працюючи з Борисом Гнатовичем. Його уміння бачити перспективу розвитку дало багатий матеріал для втілення нових форм роботи, навчання. Вражали його прогнози і щодо розвитку країни, політичних процесів, що йшло, звісно, від надзвичайної ерудованості і аналітичності думки талановитого історика. При всій його зайнятості Борис Гнатович вів ще й гурток філателії, який мав надзвичайно широкий розвиток: діти захоплено займалися, виставлялися на високих рівнях, мали медалі навіть із Всесоюзних виставок. І ось ще такий красномовний факт: учні – той головний здобуток, що визначає рівень вчителя, на всі зустрічі випускників, які відбуваються у нас щороку, незмінно запрошують свого вчителя і директора.

А ми ще чули, що коли уходив Борис Гнатович з Гайворонської школи, де працював вже на пенсії, то його учні плакали. Таких Вчителів – побажаємо всім.

 

Н.Теплова