Козацького він роду

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Цікаві люди - цікаві зустрічі

Опубліковано: П'ятниця, 01 лютого 2019, 12:33

Кілька років тому подався до Курені зробити репортаж про вшанування людей похилого віку. Привітати літніх курінців прибув якраз і депутат обласної ради Григорій Данько. Поки суть та діло, Григорій Володимирович говорив з людьми. Звернув увагу, як особливо тепло спілкувався депутат із К.І. Кебою. Виявилося, із Костянтином Івановичем знайомий давно, бо той, як і Данько-старший, працював на залізниці.

- Людина дивної долі, - пояснив Григорій Володимирович. - Про таких варто розповідати...

І сам придивлявся до ветерана, знав, що він фронтовик. Був начуваний про непростий життєвий шлях курінця, який він пройшов з честю. А тепер ще і підказка депутата обласної ради, - запланував зустрітися. Але з жалем дізнався, що Кеба в Курені вже не живе...

Днями упорядковував архіви, угледів фото п’ятирічної давнини – знімки саме з тієї зустрічі. Згадав про борг.

Дізнався, що Костянтин Іванович мешкає тепер у Бахмачі, живе у доньки. Приємно здивувався, довідавшись, що давня знайома - Наталія Костянтинівна – і є його дочка. Напросився у гості.

Час не оминув ветерана, це помітно, але очі так і залишилися привітними і допитливими. Мене він легко впізнав, що стало приємним. Аби не гаяти час, майже відразу попросив розповісти про своє життя.

- Народився 1926, влітку. І самому не віриться - уже за дев’яносто. Виховувався у багатодітній родині, я найменший. Батьки були хліборобами до мозку кісток, тяглось це з глибини козацького нашого роду. З якого коліна не скажу, бо запитати у діда, Кузьми Марковича, не встиг. Знаю лише, що мав він грамоту на придбання 9 десятин землі, з того і жив. Той документ з царською печаткою і зараз збегігаємо, як сімейну реліквію, як відголос того буремного часу, який переламав стільки людських доль.

Дід був енергійним, кмітливим і підприємливим. Жив не лише із землі – займався виготовленням мотузок. Останні завжди залишаються у попиті сільського обійстя. Мав для того відповідне знаряддя, був відносно заможним. А тоді у пошані була бідність. „Призначили” мого дідуся куркулем і загримів він у Сибір. Не залишили активісти у спокої і його нащадків. Якось повернувся зі школи, а хати не бачу. Чужі люди тупцюють біля підвод, укладають дерев’яні пластини з хатніх стін. Нещасна моя матінка голосить на весь світ, не дає вирвати з рук подушки. Вісім десятків літ минуло, а не забувається теє чорне лихо. Не стало ні хати, ні хліва, ні клуні – залишився один лише льох, в ньому і зазимували. Потім батько викопав землянку, кілька років юрбилися в ній.

Звичний сімейний уклад нова влада розорила, що схоже на розтрощений вулик. Першими розувірилися дочекатися кращої долі у рідному селі старші сестри – подалися світ за очі. У Курені ж звикали жити по-новому, працювали у артілях. Якось уже прилаштовувалися, та прийшла нова чорна напасть – війна. Залишилася б вона у спогадах суцільним жахом, коли б доля не подарувала мені нагоду затоваришувати із священиком. Подобалося допомагати здійснювати обряди хрестин, вінчань, траплялось, підвозив настоятеля храму підводою у віддалений куток села відспівати небіжчика. Мудрою людиною був батюшка, переконав, що все в цьому житті підкоряється волі Господа. Пригадую слова священика Маньківського: „Мы предполагаем, а Бог располагает”. Так от, у роки війни дружба з настоятелем залишилася єдиним світлим, сонячним промінчиком. Вітчизняна війна забрала старшого мого брата Мишу, пішов звільняти Київ, та Дніпро поглинув рідного братика. Мені ж Другу світову випало завершувати - приборкував самураїв. Звісно, радянська армія мала неперевершений досвід і японці були приречені. Я то що – молоде-зелене, а скільки було загартованих фронтовиків. Проте і там мали втрати, досталося і мені - поранено у боях за Маньчжурію. Повернувся зі шрамом і нагородою, перший - на стегні, а медаль «За победу над Японией» - на грудях.

„Куркульське” минуле переслідувало ще довгі роки. Від колгоспу нудило, приваблювала техніка. Влаштувався токарем в автопарк, хтось настрочив анонімку, нагадавши про репресованого діда. Мусив забитися аж у Пермський край, запросив мене до себе приятель-фронтовик...

Бачу Костянтин Іванович притомився. Мабуть, давив на плечі тягар пережитих років. Те помітила і Наталія Костянтинівна, прийшла батькові на поміч.

- Ось перекладала сімейні папери, - продовжує з посміхом оповідачка. - Тато працював на Уралі знову ж таки токарем. Трудився з вогником. Ось кілька газетних вирізок – усі про нього. Але у Курені залишалися мама з сетрою, усе ще тулилися у земляній норі. Написали слізного листа „Костику, рідненький наш, пропадемо...” Мусив повернутися. Навчений гірким досвідом, забився аж у Конотоп у локомотивне депо. Кочегарив на паровозі. А „доброзичливці” не вгамовувалися, знову строчили листи. Але чи вже інші часи наставали, чи люди робилися поміркованішими, анонімкам ходу не давали. Начальник Конотопського відділення залізниці Степанов, фронтовик і людина справедлива, прямолінійна і різка, зацікавився моїм батьком, адже писали і йому. Запросив на співбесіду. Дізнавшись про батькову долю, у його ж присутності розірвав кипу наклепів. „Мы им рот заткнем иначе. Готовься в машинисты, но сначала поработаешь помощником. Переведем стрелки на меня, пусть негодяи пишут. Мне как с гуся вода…”

Костянтин Іванович оговтався, повертається до розмови.

- Хоч він і росіянином був, і начальником, ми із Степановим дружили. Не гордував, навіть храмувати кілька раз забивався. Дуже любив українські пісні, я співав з особливим завзяттям...

Дізнаюсь від обох, батька і доньки, як складалось подальше життя. На пенсію Кеба пішов таки машиністом, тільки не з паровоза, а - тепловоза.

А потім прийшла незалежність, згадав Костянтин Іванович про отой дідів папір – купчу грамоту на землю і подався на схилі літ у фермери. На Бахмаччині у цій якості він перший.

- Як писатимеш щось, згадай про Наталку, про донечку мою. Вивчив її на вчительку, знаю, прикипіла вона до школи, до дітей, а мусила залишити роботу, бо я і сам часом, як дитя, потребую уваги. Правда, один раз на тиждень відлучається на півдня до школяриків. Це ото як риба у ополонці, з тію різницею, що відволікається від безпорадної старості до гамірливої юні. Не ображаюся, її розумію, як моє серце належить землі, її душа віддана школі.

Говорили ще. Слухав і все думав, чи з особливого тіста зліплений Костянтин Кеба, чи чудотворні молитви священика Маньківського завчив, тільки не знітився, не зігнувся, не спився – вистояв. А чи варто тому дивуватися, адже козацького він роду. І чи не тому ще і сьогодні 90-літньому курінцю так пасує вишиванка?

Борис Бобришев

• < Попередня
• Наступна >