Шашки і вірші – що спільного? Здавалося б, нічого. Але не так думає  мій знайомий – інженер за фахом і багатогранна людина – за захопленнями. Тож  й вірші почула я на ... турнірі з шашок.  Що Адам Міцкевич поет – то напевне всі знають, а от що так лірично писав про цю інтелектуальну гру – навряд чи.

А от Валентин Іванович Сушко про шашки може вам багато розповісти: тільки-но в наш Бахмач із сусіднього Конотопу переїхав, то журнал “Шашки” передплатив в першу чергу (і “Літературну газету”), любить і грає давно, практично з дитинства. З тих пір і до техніки триває любов – можна сказати, перша і незрадлива. Ще 5-класником допитливий радіогуртківець отримав за одну з своїх робіт відзнаку на обласній виставці – нагородили Валентина і путівкою в  “Артек”. Щоправда, побачити знаменитий табір не вдалося – жилося їм з мамою, вчителькою молодших класів, сутужно, батько-фронтовик рано помер. Не було великих статків у сім’ї, але був великий потяг до знань, до книги – найбільше любив хлопчина фантастику. Закінчивши 11 класів (як часто вертається наше шкільне реформування до “забутого старого”- було це у 1965 році!), пішов працювати на завод “Червоний металіст”, який випускав обладнання для шахт. Потім – армія, після якої повертається на свою рідну випробувальну станцію заводу і вступає на вечірнє відділення Конотопської філії Харківського по-літеху, але невдовзі переводиться в Одесу і закінчує там політехнічний інститут у 1976 році. Та практичними навичками почав оволодівати ще будучи студентом – на останньому курсі інституту вже працював інженером кафедри електроприводу, практику проходив на гігантах радянської металургії. Робочий стаж продовжив на Конотопському заводі “Мотордеталь”, та доля закинула в наше місто.

 

Як часто буває в житті, тут зіграла роль абсолютно меркантильна причина - квартира: у Бахмачі саме йшла розбудова “Хіммашу”, а з ним – і житла для робітників заводу. Наше на той час містоутворююче підприємство мало велику потужність на рівні СРСР, напряму підпорядковувалося Москві і випускало продукцію нафтового і хімічного призначення для Союзу (була, наприклад, за словами Валентина Івановича, навіть бурова установка для пошуку золота на Півночі країни). У 1980 році на завод прийшла сучасна техніка: у той час в СРСР починається освоєння верстатів з програмним управлінням, і завдяки тодішньому директору Ігорю  Михайловичу Нестеренку, запроваджувались новітні технології і на нашому заводі, як згадує мій співрозмовник. І йому пощастило працювати саме з ними – на посаді старшого інженера-електронника, начальником бюро розробки програм для верстатів.

 Є люди, які задовольняються малим: є нормальна робота, що приносить сталий заробіток, квартира – ну й працюй “день до вечора”. Валентин Іванович завжди був далекий від такої психології “середнячка” – недарма він сам себе, за психологічним тестом, називає експериментатором.

Начебто успішно все складається: працює  за своєю спеціальністю  і просувається  кар’єрними сходинками, та технічна думка нашого героя не зупиняється на досягнутому. Та й треба чесно сказати, що руху раціоналізаторства в СРСР надавалося немаловажного значення. І Валентин Іванович тут був як риба в воді. Найбільшим успіхом вважає і понині  свою розробку, яку було визнано науково-технічним досягненням, експоновано на Виставці Досягнень Народного Господарства у Києві, за яку сам розробник отримав диплом, бронзову медаль і грошову премію. Валентин Іванович відкрив мені “таємницю” – аж у 50 рублів! Та  я спитала автора, нині пенсіонера, про головне, як на мене: чи мав його винахід практичну користь? І Валентин Іванович зараз, майже чверть століття потому, з доброю усмішкою згадав оператора Ліду (прізвища не пам’ятає), що була вдячна йому за те, що вдосконалив її роботу – все було просто: установка значно підвищувала стійкість інструменту, який вона раніше замучувалася постійно точити.  Тож недарма цю розробку запровадили у виробництво 49 підприємств Союзу. І це не останній корисний винахід творчої думки інженера Сушка та його колег.  Конотопське спеціальне проектне конструкторсько-технологічне бюро, у якому працює він наступні роки, розробляє, крім іншого, і для нашого Бахмача технологічні новинки, що й досі мають практичне застосування  у виробництві. Це вологомір для МКЗ (і тут Валентин Іванович просить обов’язково зазначити заслугу в цьому колишнього директора заводу Анатолія Васильовича Дегтяря) та станція катодного захисту для підземних газопроводів, що і зараз експлуатується нашим газовим господарством.

А потім... розвалилося бюро у період повального “завалу”, розвалився практично і “Хіммаш”. Інженер Сушко, вже у Бахмацькому центрі зв’язку, продовжує  свої технічні напрацювання. Так, вже маючи досвід публікацій у 80-х роках, у 2007 році  друкується в міжнародному журналі “Електрик”, і тема аж надто актуальна – енергозбереження.

 Саме цьому присвячує зараз весь свій далеко не реалізований  потенціал Валентин Іванович. Чому? А тому що уміє рахувати свої гроші  і має  бажання зберегти й чужі. Маючи великий технічний досвід і розум, що знаходиться у постійному пошуку, обізнаний у сучасних енергозберігаючих технологіях, він готовий допомогти людям, тобто надати ква-ліфіковану практичну консультацію. Наприклад, визначитися з питанням: чи правильно веде облік електроенергії ваш лічильник. При цьому використовуються сучасні висококласні вимірювальні прилади – перевагу надає німецькій, випробуваній часом, техніці. Звичайно, інженер-електрик В.І.Сушко має  відповідний   сертифікат і гарантує якість наданих послуг.

 Для бажаючих скористатися ними координати спеціаліста – у редакції, як і для бажаючих поспілкуватися з цікавою людиною. Валентин Іванович заговорить вас віршами – улюблена, після техніки, тема – література. Улюблений автор – В.Висоцький. Життєве кредо – незалежність.