У  Василя Шукшина є оповідання „Чудики”. Так  він лагідно назвав дивакуватих, як на погляд середньостатистичного споживача життя – обивателя, дійсно „чудних” людей. А на його погляд – цікавих людей, без котрих життя було б прісним, сірим, життям рослинним, бездуховним. Та він і сам був таким – чудиком, відомий радянсько-російський письменник яскравої і короткої долі. І бідний той народ, який не має таких чудиків. Чи є такі народи – хтозна, та це не про нас. Починаючи з великого українця Сковороди, який відмовлявся від найпривабливіших пропозицій забезпеченої служби, навіть при дворі, обравши путь філософа-просвітителя, і мандрував Україною в убогій свитці, зі словом Божим на вустах і сопілкою за поясом, ніс в люди своє живе вчення про душу.

І так в усі часи родила наша земля чудиків-безсрібників.  Їх далеко не всі розуміють, вважають невдахами, які не вміють урвати від життя ласий шмат, будь то вони вченими чи звичайними трударями. А вони живуть на своїх орбітах, у них – інші виміри і цінності у них свої. Зазвичай ці люди - оптимісти.

 

Таким чудовим „чудиком” мені видається жінка, без якої не відбулося б багато цікавого і важливого в житті нашого району і в долях багатьох людей. Хтозна чи й приїхали б на свою втрачену колись батьківщину виселені з України німці, аби не зеленівська Мотрона Лапа.  Це вона, разом з директором Бахмацького музею Тетяною Стрикун та всіма жителями Зеленівки, повернула час – і плакав старенький Яків Райт, знову співаючи українську пісню.  Як їх зустрічала Зеленівка, пам’ятатимуть завжди в своїй далекій Німеччині. Вона стала для них „послом доброї волі” - маленьке село Бахмаччини виправило великі помилки влади через багато років. Що могла зробити для них звичайна сільська жінка? Вона написала історію села, яке заснували їхні предки ще у XVIII столітті, обходивши всі околиці, кожну хату, збираючи крихти спогадів, здогадок, фотографії – і подарувала своїм німецьким друзям, друкувалася та народна книга у них. Ім’я Мотрони для них там, у Німеччині, по-доброму асоціюється з Україною, другою (чи першою?) Батьківщиною.

А які щирі свята проводилися у селі за оригінальними сценаріями невтомної завідуючої бібліотеки! Заочно вчилася, нелегка жіноча доля ще додала й важку хронічну хворобу, яка напевне, навчила цінувати найважливіше в житті. А який співочий гурт жіночий з чудовою назвою „Золоте перевесло” зібрала вона, будучи художним керівником не за зарплату, а за покликом душі. Нині Мотрона Миколаївна на пенсії, та це лише за віком. І продовжується творче життя – пишуться вірші, багато з яких стали піснями, видаються книги, летять листи в Зеленівку від численних друзів. Ось у цьому році вже 10-річчя її, Мотіного проекту – Баланінських зустрічей.

 

Розповісти про це прошу С.М. Туз, директора централізованої бібліотечної системи району. Давно не працює вже Мотрона Миколаївна, але і нині називає Світлану Миколаївну „мій директор”. А в своїх віршах якось зізналася, що й „хрещеною” її поезії, бо саме з її легкої руки відважилася показати їх світу. Хто ж краще розповість про „хрещеницю”?

- Звісно, одній людині не під силу було б організувати все це?

До речі, книгу ви можете знайти в бібліотеках району – чудова жива мова, своєрідний, притаманний тільки їй, Мотроні Лапі, стиль.

А Баланінську зустріч цього року знімало центральне телебачення - давні друзі нашої Моті з передачі „Надвечір’я”, з незмінною ведучою Тамарою Щербатюк, на гостинах у якої була колись і вона, народна поетка-пісняр.

А вона сиділа на зустрічі в першому ряду, красива українська жінка з натрудженими руками і безмежним серцем (дай Боже йому здоровитися), з білими ромашками в руках – сільська Мадонна. Її словами і хочу завершити цей короткий, за газетної площі, нарис (писала б і писала – такі люди заслуговують романів, поем, пісень...) Із книги про хутір:

„Моя хата вміщала п’ятеро людей. А тепер?! Я одна приведу на свою пуповину свій родовід: двох дітей (своїх), двох чужих (зять, невістка), 5 внуків і десятий внук – зять... Всі мої балановці! Збирайте своїх дітей, онуків, правнуків на нашу родину. 33 хати – це наша сім’я. Розкажіть, покажіть нашим майбутнім поколінням, що ми жили сім’єю, родиною, і від цього були щасливі, долали разом голод, холод, війну.

 Життя, як пісня для села,
 Щоб книга пам’яті була,
 Щоб слід лишився на землі
 В твоєму рідному селі.”

Чи це не найкращий зразок життєвої мудрості – разом?! Тільки так виживемо у цьому жорстокому світі.