Я народилася через 11 років після війни, але про неї мені розповідала бабуся і мама, які в роки окупації жили в радгоспі  Пролетарському біля Фастівців. З дитинства не згладились у  свідомості слова бабусі Єфросинії Антонівни Матвієнко про те, як біля села в 1941 році німцями було збито радянського літака, а полоненого пораненого льотчика вели з поля. Бабуся відрізала йому шкіру від пальця, що ледь теліпався на ній. Віддав він їй свої документи, щоб сховала: вона закопала їх у землю, а потім як не шукала, так і не змогла  знайти. Згадувала неприязно, що поліцаєм був Коваль (до війни – бухгалтер). Мама ж недавно пригадувала, що управляючим був призначений Рон (з німецького поселення Дмитрівщини). У «Пролетарці» (так своє село називали його мешканці) ніхто не був розстріляний чи спалений. Навпаки, коли на початку війни біля одного з сусідніх хуторів залишились наші поранені солдати, то їх забрали  «пролетарці» в гуртожиток і там лікували. Ті, що померли, поховані в нашому селі. По хатах  під час окупаціі  жили, як сказала мама, наші полонені, а з відходом німців вони пішли в армію. Одного разу приїхали німці в село і наказали здати гусей і качок, яких у селян було багато. Цілу ніч у нашій хаті скубли свою птицю (допомагав і  «полонений» солдат, який жив у нашій сім’ї) та засолювали в бочку, а меншу птицю,  небагато, віддали німцям.

Такі сповіді – живий і неповторний відгук історії. І дуже беруть за душу. Їх немало записав наш музей. Деякі з них хочу навести.

 

Спогади Янок (Ровної) Олександри Олексіївни, 1931 року народження, с.Матіївка: «Батько мій, Ровний Олексій Григорович ( 1903 р. нар., із х. Обірок), загинув на фронті. До війни був бригадиром. Він був такий, що ним пишалася вся  Матіївка. Забрали на війну у 1941 році. З полону батько прийшов додому, а коли наші повернулися в 1943 році, то хоч і броня  у нього була, його забрали. Він прислав останній лист, в якому писав: « Коля, синок, залишайся хазяїном, вже, очевидно, не повернуся». Під Києвом загинув. Тоді на фронті страшне робилось. Брат говорив, що якби батька хоч раз у сні  побачить, а то й не сниться. Всі три батькові рідні брати загинули, а також четверо двоюрідних, а також материн брат Лопата Микола Якимович. У нас загинуло 8  «орлів». Мати не змогла жити без батька: померла - й року не пройшло після його загибелі. Малярія була, і вона сказала, що лікуватись не хоче – піде до чоловіка. Ми з братом залишились сиротами. Нами опікувались дідусь  і бабуся – мамині батьки.

Із Матіївки спалили в Городищі батька Вілія Москальця, який працював у сільраді, Слісаренка Тимофія (простого активіста), Гуржія Івана, Рибака Мартина. Перепоховали їх у Кочубеївському саду в Батурині”.  

Спогади Вігерт Ольги Георгіївни, 1926 р. н., м.Бахмач: «Пам’ятаю, як під час війни йшла до Гомельського переїзду і побачила, що вниз за переїзд спускались чоловік 50 євреїв під конвоєм. Через кілька хвилин почула стрекіт автоматів. Де їх похоронили, не знаю. Серед розстріляних були і діти. Євреї хороші були люди – на Київській лавочки  (магазинчики) у них стояли. Був такий Яня – давав завжди в борг продукти.

Під час одного з німецьких  бомбардувань ст. Бахмач – Київський багато хто з людей сховався в підвалі  під вокзалом  і там загинули під зруйнованою спорудою.  Осколки з цистерн долітали до нашої хати.  Довго вони лежали і ніхто не міг їх зрушити.

 

 

Батько мій Георгій Іванович  перед війною був завідуючим міського відділу освіти. Він залишився в Бахмачі під час війни, евакуйовуючи державне майно. Під час бомбардування був  контужений. У березні 1943 р. до нас додому прийшли поліцаї (один з них -  Марченко, який незадовго до цього попросив у батька хромові чоботи і хизувався в них). Батько саме стояв біля столярного верстата: забрали його і спалили в Даньківці. У нашому будинку тоді стояв німецький штаб. Мама  все плакала, а один з німців запитав її: „Почему матка плачет?” Дізнавшись про причину,  ударив кулаком по столу і закричав, чому раніше  не сказала – допоміг би. Батько був одягнутий в кожух: по його рештках і впізнали. Разом з батьком була спалена і Ліда Лушненко (єврейка) з маленьким сином. Вона сказала, що сина не залишить на муки, і взяла його з собою».

Спогади Прилєпко Ганни Василівни, 1924 р. н., с. Бахмач:   « 28 серпня 1941 р. була оголошена мобілізація. Батька забрали. Збір був біля церкви. А через тиждень ми з матір’ю понесли молоть зерно до Рубана. Вийшов дід Рубан: «Марфо, це німецькі літаки». Тільки вони пролетіли, а з вокзалу Бахмача - Київського ракета угору: хтось сигнал подав. На вокзалі багато колій і на них – ешелони з людьми, а також ешелон з газовими цистернами, який встигли відтягти на курінський рукав. Якби вибухнув, нас би не було. Літаки біля нашого двору розверталися  і знову, й знову бомбили Бахмач – Київський. Рейки вертикально поставали. Люди тікали в підвал, але всі там і загинули, ніхто не вижив. Пізніше це місце зрівняють з землею і покладуть рейки. Поранених, обгорілих  звозили в Даньківку – там, де зараз тублікарня. Привозили живих, а вони тут помирали. Двірник із лікарні звозив їх візком на кладовище у братську могилу. У селі  німецький штаб знаходився  в хаті баби Лисичихи (біля школи). Головний німець жив у хаті Хільчевських (по вул.Л.Українки) Він говорив: „Як рус войну кончит, так завод цукровий построю”. Навіть план склав. На території нинішнього  м’ясокомбінату поліцаї охороняли заморожене м’ясо. Вода, яка розтавала, була солоною, і люди її крали. Один поліцай впіймав із відром води жінку Мелашку, і вставив їй у рот дуло гвинтівки. На щастя, вона залишилася живою. А один поліцай гарний був. Коли Лук’яницю хотіли  забрати на розстріл, то попередив: «Тікайте, дядьку, бо заберуть в  сільсовєт». Так і залишився живий. У селі Бахмачі- 1 людей не палили, вони попросили, щоб їх розстріляли. Самі для себе і яму викопали. Стали на дошки в ряд, і їх розстріляли. А на Бахмачі – 2, на Фаранках, людей у хату загнали і  підпалили. Коли наші прийшли, то поліцаям було горе. Біля школи с. Бахмача – 2 повісили одного. Народ ходив дивитися. Говорили, що цвяхами ноги були поприбивані».

Спогади Ярмольчик Раїси Іванівни, 1932 р. н., с.Часниківка: « На початку війни на переїзді стояло 5 вагонів  із снарядами. Під час німецького бомбардування  згоріло 5 хат, ферма. До першої години ночі  чулися вибухи. Я ховалася в укритті. Машиніст паровоза із Сновська  (Щорса)  Коля Кримський відтягнув вагони в поле і сам загинув. Якби не він, згоріло б усе село.

Німці приїжджали в село, і у нас забрали телицю. Спалили хату біля переїзду, підозрюючи, що за нею  переховувались партизани».

Спогади Євтушенко Євдокії Яківни, 1910р. н., х.Мовчанів: « Мого хазяїна на фронт не взяли (кульгав), то був головою у Глибокому при німцях. Прийшов додому і сказав, що багато у списку написали палити людей із Глибокого, Халимонового. Понаписували свої, поліцаї. У списку був і Дуля Микола (ра-хівник із Глибокого, тільки оженився), п’ятисотенниця Тетяна Заїка, що сонця не бачила - так працювала. Всього більше 20 душ. Мій хазяїн таке розказав, а я сиджу і плачу, то він сходив вночі до Дулі і порадив йому тікати в Білу Церкву до тещі. Він і втік. Навпроти нас жив голова із Халимонового Феодосій Прокопович Євтушенко, то він із моїм чоловіком їздили в Бахмач до коменданта німецького з горілкою, яйцями, курями  і сказали, що у нас немає таких людей, яких треба палити. А були забрали поліцаї секретаря старого – Гаврила Макаровича. Уже і яму копав для себе, то і його визволили. Ловкий був. Його поліцаї записали, що й голова не знав. Один з полі-цаїв – Іван Кузьмович – 10 років відсидів і повернувся. Нікого не спалили ні з Глибокого, ні з Халимонового».