Літературна сторінка

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Сторінка майбутньої книги

Опубліковано: П'ятниця, 16 серпня 2013, 08:00

Ще буйно квітує мальвами та чорнобривцями розкішне літо, але ми розуміємо, що скоро вже до нас завітає золотокоса красуня – осінь. Ось про цю чудову пору (і не лише про цю пору) є прекрасні вірші у збірках нашої землячки - поетеси Тетяни Федорової. Ці вірші ми вкотре із задоволенням розміщуємо на сторінках „Порадника”.

Зі збірки „Світлиця Душі”

А вже легінь-вересень
Вербу роздягнув,
А вже теплий вересень
Теплі бурки взув.
Гарбузи у купу
Файно поскладав,
- Добрий ранок, брате, -
Жовтневі сказав.
А вже мудрий вересень
Вересом розквіт,
Посідали ластівки
На холодний дріт.
Попрощались ластівки
З вереснем ясним,
Полетіли ластівки
У далекі сни.
А вже мені вересень
Стукає в вікно
І дарує з айстрів
Золотий вінок.
Я із рук у вересня
Айстри ті візьму
І вінок розкішний
Долі одягну.

***
А ще у віршах нашої поетеси – душевна туга за тими, хто далеко, але в душі – назавжди.

Хмари в осінь відпливають,
А за ними – думи.
Навіть пташечка не знає,
Як же мені сумно.
І калинонька не віда,
І червона ружа.
Лиш душа твоя самотня
Відчуває, друже.
Бо сумую за тобою,
За твоїм волоссям.
Чуєш: вітер яворовий
Стомлено голосить.
І за голосом твоїм
Дуже я скучаю.
Відспівали солов’ї –
Осінь зустрічаю.
Йду у осінь – за тобою,
Чи знайду – не знаю
Серце повниться любов’ю,
Тихне пташка в гаю.
***
Осінь не завжди буває золотою й сонячною. Є пізня осінь, яку ще називають передзим’я. Але й про цю похмуру пору поетеса знаходить ніжні та теплі слова.

Зі збірки „Не хлібом єдиним”

А осінь вже не золота –
Відквітла позолота,
Прийшла колючая сльота,
На вулицях – болото.
Зриває вітер із дерев
Бліде останнє листя,
Корова стомлено реве –
Їй тепле літо сниться.
За поперек уже бере –
На стільчику не всидиш,
Верба останній лист пере
У серпанкових відрах.
І лиш синичка молода
Вистукує у шибку:
- Ти не журись,
То не біда,
Що промайнуло літо.
Оновиться природа знов
Весняним буйним рястом
І принесе у сад любов
Черешенька квітчаста.
***
Вмирає хутір
У моєї невістки Ліди город,
Немов картинка: жодної зілиночки.
Огірки розляглися на м’якому
череві землі і загорають, немов
курортники на чорноморському пляжі; 
ошатні помідори співають
злагодженим хором, зелена
картопля блакитнооко сяє,
диням і кавунам – привілля, рай;
а цибуля, зовсім не сердита,
вишикувалась у військо, ніби
збирається із кимсь воювати.
Все має своє місце і свою цінність.
Посеред городу, під самісіньким сонцем,
Радісно квітуть чорнобривці.
Добре їм. Тільки інколи
котрийсь затужить – заголосить: немає старшої господині – 
не прийде і в гості.
Як вона їх кохала, як пестила!
„Чорнобривців насіяла мати”, -
це і про неї співають.
А хата ... мила, добра,
гостинна українська хата.
Уся в сльозах. Їй і до цих пір
господиню жаль. Щоранку,
щовечора - щодня її виглядає:
не прийде, не заговорить і
не привітає. Звідти не вертаються.
А хата чекає. Зітхне хвіртка,
озветься дятел – чекає хата.
Мовчить двір, онімів.
***
Зі збірки „Я увійду у тишу віршів”

Похолодало, а катрени
Небесним полум’ям горять –
І гріється душа моя,
І слово квітне і не в’яне.
- Осанна, Словові, осанна, -
Шепчу немов молитву я.
І феніксом горить ім’я
Поміж катренів незрівнянних.
Жіноче праведне ім’я!
***
Їй непотрібна похвала –
Вона над похвалою вище,
Вона до Бога й Сонця ближче.
І плаче заздрісно хула.
Їй навіть слава непотрібна, -
Для Неї й слава замала.
***
Раніше лелека приносив
У кожну хатку – по дитятку
Тепер обирає, кому принести.
Лелеченьку, птаху небесний, прости
Земний геноцид нерозумній людині.
Плаче колиска – немає дитини.
***
Наснилися Содом мені й Гомора
Останні дні грядуть ...
Вже зовсім скоро
Настане судний день.
прислухайсь: Бог іде!
Ніхто перед Його лицем
Сховатися не зможе.
Покаймося раніше:
Помилуй нас, о Боже ...
***
Люблю критикувати. Але делікатно.
Отож мене хай також „віншують”
делікатно.
***

• Наступна >