«Життя прожите не даремно» -  так можна сказати про  кожного з них, ветеранів Великої Вітчизняної. Бо саме завдяки  їхньому героїзму ми можемо жити і працювати на рідній землі. З  жахом спухаємо розповіді і читаємо записки тих, чиї долі обпалені пекельним вогнем війни. Серед таких був і  нині покійний Сидоренко  Михайло Дмитрович.

 

Після закінчення медичного технікуму весною 1941 року пішов  до війська. Службу почав у Володимирі-Волинському (на кордоні з Польщею) у 87-й стрілецькій дивізії. Саме там молодий фельдшер-акушер вперше потрапив в пазурі тієї  жорстокої  панянки з моторошним іменем – Війна.

«Наша дивізія була одним з тих з’єднань, на долю яких випали найважчі випробування в перші  ж  дні», – писав у своєму фронтовому щоденнику Михайло Дмитрович.

 

 

 

22 червня 1941 року вони були підняті  по бойовій тривозі ,  частини дивізії вийшли на рубіж  і зайняли вихідне положення для наступу. Передові ж батальйони полків вже з 4-ох ранку разом з прикордонниками 90-го Володимира-Волинського прикордонного загону вели бої з гітлерівцями, які форсували Західний Буг. Дивізія на сорокакілометровому фронті від с. Видранка до с. Біличі прийняла бій з трьома піхотними і однією танковою дивізією ворога, які активно підтримувались авіацією.

О 13-й годині того ж дня вона, під командуванням генерал-майора Алябушева і полкового комісара, нашого земляка із с. Дептівки  Діденка, перейшла в контрнаступ. Рішучою контратакою гітлерівці були відкинуті за Буг. Два дні підрозділи дивізії разом з воїнами 90-го прикордонного загону, при підтримці артилерійських дивізіонів укріпрайонів вели запеклий бій біля кордону. Але обстановка з кожною годиною ускладнювалась.

23 червня бої розгорілись з новою силою. Їхні  полки стримували ворога, з величезною стійкістю відстоювали кожний метр рідної землі.

Наступного дня фашисти захопили Володимир-Волинський, що примусило радянські полки  відходити вздовж шосе на Луцьк. 96 і 283 стрілецькі полки відійшли в район Зимне-Селець і опинилися в оточенні.

25 червня командир дивізії віддав наказ 283-му стрілецькому полку перейти в наступ, прорвати кільце оточення для виходу решти частин. Після дводенного запеклого бою полк був контратакований піхотою і танками ворога і відійшов у район Сельця, де і зайняв оборону.

Увечері 25 червня німці піддали   оборону артобстрілу, а потім перейшли в атаку. Коли ворожі атаки, після шестигодинного бою, припинились, командир  знову віддав наказ на вихід з оточення. Сам він був уже поранений у ногу. Опівночі залишки дивізії почали прорив, а пізніше, через 8 діб, діючи в тилу ворога, колона з’єдналась з 362-ю стрілецькою дивізією, яка з оборонними боями відходила на схід.

А в липні 1941р. під час оборонних боїв під м. Рівне наш герой вперше відчув на собі силу ворожої кулі. Так починалася для тоді ще зовсім юного гайворонця Велика Вітчизняна війна.  Загартований в боях, він вперто йшов вперед, разом зі своїми побратимами тримав оборону Києва, Москви, не зважаючи на свій прямий обов’язок фронтового лікаря, брав активну участь у захопленні Кенігсбергу, Германії, за що був відзначений подякою Верховного Головнокомандувача - генералісімуса СРСР  Й.В. Сталіна. 

 

 

За плечами  Михайла Дмитровича залишились і безводні степи Монголії, і  звільнення  Маньчжурії. Там їхній полк поніс  немалі втрати, та ні на мить не полишала солдата думка про рідне село, куди згодом і повернула його доля. Груди фронтовика були вкриті нагородами: орденами «Красной звезды», «Отечественной войны I степени», «Отечественной войны II степени»; медалями «За оборону Москвы», «За оборону Киева», «За взятие Кенигсберга», «За победу над Германией», «За победу над Японией». В Гайвороні зустрів і свою половинку, одружився, разом з дружиною виховали  двох дітей -  сина  та доньку.

Вони частенько навідують батьківську хату, хоч і нікому на них  там чекати - батьки давно вже відійшли у вічність. Ось тільки  стареньке фото на стіні пильно спостерігає за ними, щоразу кличучи додому.