Ось вже й жовтень добігає кінця... І знову, до наступного року, в щоденних клопотах про хліб насущний, ми знову забудемо про ці осінні свята. Вересень–жовтень для Чернігівщини – місяці «воєнні»: ми згадуємо тих, хто визволяв від фашистської навали наш край саме о цій порі, вже 65 років потому. Та «Порадник», взявши на себе зобов’язання створити книгу спогадів земляків, тему цю не «закриває»: ми продовжуємо публікації і чекаємо й ваших матеріалів.

У Бахмачі близько 220 вулиць з провулками, з них 24 названі іменами героїв минулої війни (серед них не лише іменні, а й такі як Бахмацьких дивізій, Перемоги, 9 вересня).

Отже, їхні імена вже залишаться в історії. А поряд з нами зараз ходить жива історія: наші герої живуть на вулицях Бахмача. Щоправда більшість з них вже далі дому не ходить.

Розмова з бахмачанином-ветераном була довгою і захоплюючою, але ж її треба вмістити в газетний формат. Що найголовніше для сьогоднішнього читача, такого далекого навіть від слова «війна»? з чого почати? – такі питання стояли перед автором. Ось скажіть, ви пам’ятаєте принаймні той день, коли ви вперше пішли до школи чи отримали паспорт, чи... ну щось таке, що є для вас визначальним?

 

Микола Опанасович Бережний буквально по датах оповідав мені своє партизанське буття, він пам’ятає навіть час, коли їхній десант висадили в тилу ворога. Це було 22 вересня 1942 року, ввечері. Нині цей день відзначають як День партизанської слави. Правда, цікавий збіг?

- Почалося моє військове життя ще у 39-му, призвали мене в прикордонні війська, відслужив півтора року на Іранському кордоні. І ось мені у відпустку, а тут війна.

Відправили їх на оборону Москви, там охороняли Ставку на Дзержинці, 12 – і зараз пам’ятає ветеран. А ми з історії знаємо, що це таке – так, органи КДБ, знаменита московська Дзержинка. 

- Німця погнали, а  тоді – треба прикордонників, попадаю в школу молодшого командного состава, із школи мене забирають, формують чернігівську групу.

(Крім  Ковпака був ще один командир, якого посилали з ЦК, - говорить Микола Опанасович. Ось так, виходить, формувався партизанський рух: з Москви, за безпосередньої участі КДБ – Н.Т).

-  Зі мною ще був земляк з Бахмача-2 Лазун Василь Сергійович, Веремеєнко Василь Якимович з Борзнянського району, москвичі: капітан Дормідонтов  і радіст Зуєв Міша, обидва кадебісти. 22-го ми вже летіли в тил. А 23-го зранку нас вишикували строєм, вийшов до нас Ковпак і начальник штабу Руднєв, ми прийняли клятву партизана і нас зачислили в 14 розвідроту. І пішли в наступ у Сумські ліси, а потім наших командирів визвали у Москву, і партизанське з’єднання Ковпака і Сабурова отримало завдання йти в рейд на Правобережжя. «Не будемо чекати Другого фронту, - сказав Сталін, - оце ви і будете Другим фронтом». Восени ж дійшли до Щорса і повернули на Лоєв, там форсували Дніпро, три дні ми стояли у Лоєві. Пішли у сторону Білорусії, а потім – на Карпати.

Згадав Микола Опанасович й історію з П. Брайком. Це наш земляк з Митченок, який був також у партизанському з’єднанні Ковпака, тільки в іншому загоні, отримав Зірку Героя Радянського Союзу. «Його кагебісти потягали та й зірку забрали, так втрутився Ковпак і нагороду вернули». Цей прикрий випадок з життя земляка розповідав нам і Заліський І. С., вчитель-краєзнавець з Митченок. Але про це іншим разом.

«Писав і я Ковпаку, такого візка нашим райкомівцям підвіз,- сміється Микола Опанасович. – Через 4 дні прийшов від нього лист, у наш райком, а в листі – надати відповідь і про результати сповістити у Верховну Раду. Ковпак вже тоді там був, депутатом». Це вже було після війни. Знаменитого командира партизанського з’єднання направили на роботу в столицю, а дивізію прийняв Вершигора. За його підписом і читала я «Характеристику на командира взвода разведки отдельной разведроты 1-ой Украинской Партизанской дивизии Бережного Николая Афанасьевича, 1919 г.р. ... Состоял с 23 сентября 1942 года по день ее расформирования». Остання його розвідка була на кордоні зі Східною Прусією.

Перший орден партизана – Червоної Зірки, потім – два ордени Вітчизняної війни, має орден «Партизан України 41-45», «За оборону Москви» та багато інших, зрештою, не це головне. Адже не задля нагород не шкодували вони життя і здоров’я.

Писали про нього і про Ковпаківське з’єднання земляк з села Бахмача Іван Іванович Бережний (вже покійний наш земляк-письменник), Іван Юркін, Войцехович. Командир кінної розвідки зберігає книги з авторськими підписами – «Мойому бойовому другу Бережному».  А у відпустку він все-таки потрапив, тільки вже у 45-му. «Відгуляли з Лазуном 40 днів». І на похороні свого командира був. «Я саме у санаторії відпочивав, коли почув по радіо – помер Ковпак. Відразу поїхав, поховали ми нашого Діда (Так всі називали Сидора Ковпака. - Прим. ред.) на Байковому кладовищі. Золота людина була», - зволожуються очі старенького партизана.

Після війни командир кінної розвідки працював у КДБ: «Ми ж у військкоматі стояли на обліку, то нас одразу й направили, мене – на роботу, а Лазуна – у школу» (звичайно, школу КДБ). Потім у міліції – дільничним, черговим інспектором. Згадує з гордістю слова начальства: «Як Бережний чергує, я спокійний».

Не забувають, щороку вітають з області, і в цьому році поздоровляв Іван Катеринчук, начальник управління МВД, і підвищили у званні – тепер Микола Опанасович капітан. Постійно вітають з колишньої роботи на хлібній базі, звідки уходив ветеран на пенсію. І звідти, і з адміністрації, Гросман Борис Якович, завжди додому приходять вітати. А от на районну міліцію ображається дружина Ольга Григорівна: «Забули, 31 рік відпрацював - і не привітають».

Разом їх і сфотографувала у рідній хаті. Побралися у 1946: прийшов Микола з війни і не впізнав колишню маленьку сусідку – дівкою гарною стала. Так  вже 62 роки разом, про його шлях бойовий теж разом згадували. Ольга Григорівна дуже хотіла, щоб розповів «про Синичку». Загорілися очі у ветерана-партизана і виразно продекламував мені пісню Платона Воронька. Синичка – гора у Карпатах, де українські партизани воювали з німцями і... з українцями – дивізією «Галичина». Український письменник був також у партизанах, слова пісні написані російською – отака наша історія, вся із парадоксів.

А вірш, як і всі ті події, пам’ятає партизан без запинки: «...По звериным тропам и дорогам пробирался отряд Ковпака».

Щороку Миколу Опанасовича зустрічала біля Мемо-ріалу і на День Перемоги, і 9-го вересня. У минулому - привозив машиною син, а цього року не побачила зна-йомого обличчя серед інших ветеранів. Та й інших було, як вже з прикрістю писала, лише п’ятеро.

Мало у нас в Бахмачі автотранспорту (минулого року, кажуть, були лідерами в області з  автокредитування!), аби знайти нашій владі чим привезти немічних ветеранів на свято – їхнє свято! Їм потрібно небагато: щоб не забували.

Чому «Партизан №1»? Партизанське посвідчення, видане М.О. Бережному, має номер 1.