Берестяні грамоти подвигу

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
У війни, кажуть, нежіноче обличчя, це давня чоловіча справа – боронити землю й свій дім від ворога. Годі тоді й говорити за дітей. Та війна не питає, перемелює долі людські. Коли зустрічаєшся з ними, тими дивовижними долями, на своєму життєвому шляху, дивуєшся: як вони могли те все витримати? Життя моєї знайомої, Антоніни Петрівни Ревтюх – це захопливий сюжет для книги. І до книги спогадів, що планує видавати редакція “Порадника”, я гадаю, неодмінно ввійде в повному обсязі.

Дев’ятирічне дівчатко з братом, що на п’ять років старший за неї, втрапило до лісу не з власної волі – їх вигнала з дому мачуха, батько ж загинув на фронті. Правда, початок, мов у казці? Тільки казка та сумна.
 
Жили вони в Семенівському районі, а край цей лісистий і болотистий. Тож багато людей з сусідніх сіл з початком війни пішли в ліси, був там і дядько Тоні – Чернуха Петро. В урочищі Хомутове за Іванівкою діяв партизанський загін під командуванням Артазєєва Григорій Сергійовича, попередник його – Попудренко, загинув (“Молодий, красивий хлопець був”-говорить Антоніна Петрівна). Маленька Тоня жила в землянці на 32 “жильців”, було ще дві більші, такі, що й троє коней з саньми туди заводили. Таке собі підземне життя, лише димар над землею і, як з погребу, двері, гіллям та дерном замасковані. Грубка гріла їх холодної пори, їжу готували тут, на плиті, а за хлібом їздили в село – пекла їм, згадує Антоніна Петрівна, “Чернишка Галя, а ми вночі підводою забирали”.

Як же їх, таку малечу, на завдання посилали? – дивуюся. “Та були й розвідниками, й підривниками. А малий же зробить і те, що дорослому неспідручно, та й не запідозрять шпану таку: і те, що міна у мене ось тут прикріплена(показує на бік), і що донесення у мене в лаптиках замотане. Носили їх в село Машове за 15 кілометрів, бувало, зупинять німці, а ми їм: сироти, мовляв, їсти ходимо-шукаємо, вірили. А одного разу як вхопив один за вухо, коли через міст йшли:”Де партизан?” То й ледь вирвалися. А йшли до мосту на завдання: начебто рвемо щавель під насипом, а треба міну підкласти – повинен був поїзд йти, ешелон з живою силою і зброєю. Як рвонуло, то сипалася вони в воду,мов горох; всіх наша річка Ревна прийняла. А ми вже ж перебиралися плавом, відсидівшись під лозовим кущиком”. Багато цікавого і просто фантастичного розповідала Антоніна Петрівна, всього не вмістить газетна стаття. Та мабуть найфантастичніше в усьому те, що жила вона майже все своє життя без ніякого визнання того неймовірного подвигу маленької дівчинки на великій війні. Ніхто й не згадав про її заслуги, допоки чоловік її, людина грамотна й обізнана, не звернувся в Київ з запитом. І тоді приїздив командир Тоні-партизанки, і за свідченням Артазєєва Григорія Сергійовича ( який жив тоді в Херсоні) отримала Антоніна Петрівна партизанський квиток за № 13949, аж в 1994 році. Тепер і користується пільгами, безплатно їздить до брата у Львів, і тоді, може, й згадують вони, Тоня і Ваня, свої партизанські будні. Чи згадують? – “Не хочу я про ту війну й згадувати, вона мені в душі стоїть. Як ми ще й живем. Скільки всього пережито...” Тому не любить Антоніна Петрівна й на святкуванні біля Меморіалу бувати. Каже, одного разу, як до Бахмача переїхала, приходила, та як почали “стріляти”( салютувати), то начебто перевернулося все всередині – з того часу ні ногою.

А в одному з Київських музеїв зберігаються їхні заяви в партизани – на бересті, берестяні грамоти подвигу.

Н.Теплова