Тростянець, Качанівка, Асканія Нова, Олександрія, тепер до них приєднався і державний Батурин, - цей перелік рукотворних прекрасних парків і садиб, розташованих в різних регіонах України, можна значно продовжити. Проте це не змінює нашого уявлення про них, як своєрідне чудове золоте намисто, що прикрашає груди нашої Батьківщини взагалі і зокрема її столиці – древнього Києва. Чернігівщина в цьому відношенні надає особливо сприятливі умови для туризму і вивчення багатої історії нашого краю та змістовного і корисного відпочинку.

Скільки себе пам’ятаю, перші поїздки за межі рідної Дмитрівки  зробив ще  будучи учнем початкової школи, коли разом із своєю любимою учителькою, що  була нам як мати, Білогривенко Раїсою Іванівною, поїхали в сусідню Качанівку, а потім і Тростянець. З тих поїздок запам’ятались широкі ставки, зелені дерева та безліч квітів, ну і, звичайно, Дуб Шевченка в Качанівці. Після війни і демобілізації з армії в 1950 році - уже перша поїздка з колективом Григорівської середньої школи, де довелось працювати аж сім років, була, звичайно ж, в Тростянець. Такі поїздки стали майже щорічними, бо поєднували в собі і відпочинок, і пізнання нового, прекрасного, часто невідомого. Був у поїздках до Тростянця ще один стимул. Там після демобілізації, і практично протягом всього трудового життя, працював мій однополчанин Юрченко Микола Васильович, спілкування з яким завжди було цікавим і ніколи не набридало. То ж не дивно, що знаючи вже добре парк, я інколи залишав своїх колег і десь на галявинці усамітнювався з давнім другом для тихої задушевної бесіди, спогадів про воєнне лихоліття.

Ось і цього року знову побував в Тростянці. Микола уже на пенсії, став удівцем, та за життєвими клопотами давнього друга не забув – знайшов мене вже в кінці екскурсії по дендропарку і ми хоча б коротко поговорили про життя-буття, згадали давніх друзів і спільних знайомих. Із здивуванням зробив відкриття - мій добрий знайомий і колега, краєзнавець з Білої Церкви Микола Іванович Сербин, що тривалий час колись жив в Голінці та й тепер час від часу її відвідує, не забуваючи також і Бахмацького історичного музею, виявляється, є близьким родичем мого однополчанина. Спричинилась ця поїздка і ще до одного знайомства: були це прекрасний екскурсовод по дендропарку, знавець його історії Зоя Геральдівна Мицик та її син, власник  садиби „Мисливська паланка”, Ростислав Маляренко. Пишу „садиби”, хоча в дійсності мова йде про перший, в даному випадку приватний, обладнаний у власному будинку, музей гетьмана П.П.Скоропадського. Ростислав створив  його із артефактів, знайдених на згарищі колишнього палацу Скоропадських в Тростянці, та речей, що різними шляхами попали з того будинку в обійстя жителів Тростянця та навколишніх сіл, а він у них придбав. Думається, що будь-яка екскурсія до дендропарку повинна обов’язково поєднуватись з візитом до тієї „Мисливської паланки”, вона того заслуговує.

Від Дмитрівки до Тростянця, через Щучу Греблю і Ярошівку (тепер Українське) - 18 кілометрів. Тому тут Скоропадські утримували постоялий двір, де завжди на них чекали коні та екіпаж. Дитячі роки майбутній гетьман провів у Тростянці, та й згодом часто туди навідувався, тому  й не дивно, що у своїх мемуарах він часто згадував Дмитрівку, її залізничну станцію. Бували тут й інші видатні українські діячі.

Історія дендропарку починається з того моменту, коли власники нашої Григорівки (про що екскурсоводи не забувають нагадувати) купили тут на початку XIX століття у козака І.Хоружія хутір Тростянець  та 240 десятин землі. Іван Михайлович Скоропадський (1804- 1887) заклав у 1834 році тут парк та збудував палац, церкву, господарські будівлі, спорудив греблі і викопав 4 ставки (Великий, Куциха, Лебединий і Безіменний) загальною площею 10 гектарів при початковій глибині до 10 метрів. Тепер їхня глибина значно скоротилася.  

 

  

 Важко тепер в це повірити, але то була степова розорана рівнина, пересічена ярами і балками, де болотистою долиною протікала річечка Тростянець. На придбаній  ділянці ріс і невеликий дубовий гай, в якому налічувалось до трьохсот 250-літніх дубів, частина з яких збереглася до наших днів. Затишний приярок Богівщина прийняв під свій захист перші деревця, з якого вони поступово поширились на всю площу парку. Насадження розмежовувалися між собою мальовничими галявинами, а з кінця 50-х років ХIХ століття в північно-східній частині парку закладається гірський сад, створенню якого передувало і штучне горотворення, загострені вершини якого нагадували Альпи. Однак їх назви були далеко не альпійськими – Сторожова, Дідова, Ротонда, Мохната і т.п. На одній з цих вершин розмістили привезену з південних степів половецьку „бабу”, а три інші поставили в різних частинах парку. Посадковий матеріал привозили з Никитського, Петергофського, Рязького ботанічних садів та із знаменитого на той час саду засновника Харківського університету В.М.Каразіна. Земляні роботи в парку здійснювались протягом більш як 30 років, до самої смерті його засновника. Дружина Скоропадського віддавалася світському життю в столичному Петербурзі і довгими роками не з’являлась в Тростянці. А Іван Михайлович, постійно тут мешкаючи, віддавав улюбленому дітищу всі свої кошти, сили і неабиякий талант.

У 1886 році при проведенні першої ботанічної інвентаризації було встановлено, що в парку налічувалось 625 видів хвойних і листяних кущів і дерев, в наші ж дні росте тут 520 видів і форм дерев і чагарників, з яких хвойних близько 40%. Частина екзотичних рослин, на жаль, втрачена. Дивуватись цьому нічого – після революції парк включили до складу тростянецького радгоспу і тільки в 1938 році виділили в самостійну науково-дослідну одиницю, яку 1940 року проголошено державним заповідником і передано в 1951 році до складу Академії наук України. Екскурсія  дендропарком наочно засвідчує, що нині тут проводиться як наукова, з паркознавства і дендрології та насінництва, так і господарська робота по догляду за існуючими насадженнями та територією парку, створенню нових насаджень. Втім втрати не припинились і винні тут не так тії воріженьки, як добрії люди – в останні роки невідомими зловмисниками викрадено дві половецькі скульптури, „баби”. Злі язики подейкують, що зроблено те на замовлення знахабнілих нових українців, які тими скульптурами прикрасили свої новенькі садки і хатинки.

Варто згадати і насадження дерев за межами парку, що проводились смугами і гаями. Таких насаджень 20 (Бабусине, Іванове, Грицеве, Кирендаси і т.п.), що створило м’який перехід від степового ландшафту до паркового, захищає дендропарк від негоди, вітрів і суховіїв. У створенні цього дива паркового мистецтва взяли участь як талановиті садівники з місцевих селян: І.Є.Яник, І.Ф.Круподеря, І.Л.Беззуб та інші, так і запрошені здалека брати Євстигнєєви та К.Д.Шлінглоф. Само собою зрозуміло, що головним генератором творчих ідей зі створення парку був сам Іван Михайлович Скоропадський. Помер він у 1887 році і похований на території парку. Плакучі іви (верби) схилили своє віття до його могили. Біля контори дендропарку височить  погруддя засновника, встановлене вже в часи незалежності України. У 1964 році на території парку, до 150-річчя від дня народження, встановлено і погруддя Т.Г.Шевченка. Щороку десятки тисяч туристів і просто відпочиваючих, потік яких зростає, відвідують цю перлину нашого славного Лівобережжя. Рекомендуємо зробити це і нашим шановним читачам, особливо учням наших шкіл.