Народилася ця людина в далекому Вісбадені,  в Німеччині, тим не менше є нашим земляком, ім’я якого знає практично кожний українець. Старші покоління знають це прізвище з відомої поезії Т.Г.Шевченка під ініціалами „ПС” („Готический з часами дом...”), написаної в засланні, як спогад про поїздку до нашої Григорівки. Молодші ж наші громадяни чули це прізвище на уроках історії, коли мова йшла як про середні віки, так і про ХХ століття з його світовими і громадянськими війнами та іншими суспільними катаклізмами. Цей давній козацький рід дав країні двох гетьманів, що в нашій історії бувало не так уже і часто.

 

Отже, Павло Петрович Скоропадський.

Побачив він цей світ під час поїздки батьків за кордон 3 травня 1873 року, в кліматичному і бальнеологічному курорті Вісбаден на берегах Рейну, на заході Німеччини. Однак дитинство провів у Тростянці, про який „Порадник„ розповідав у листопаді поточного року, де знаходився родовий маєток Скоропадських з його чудовим дендропарком і невеликим, але затишним і досить просторим одноповерховим будинком, який інколи називали палацом. Сповнений був той будинок чудовими фамільними речами – портретами гетьманів, написаними за їх життя, полковників, інших старшин козацького війська. Були тут і старовинні меблі та посуд. Добра колекція зброї, інші старовинні речі, ціни яким не було. І звичайно ж, прекрасна бібліотека книжок різними мовами, особливо українських, друкованих і давніх рукописних, інколи в єдиному екземплярі. Відчувалось, що в домі шанували українські народні звичаї, дотримувались давніх традицій. Саме тут любов і повага до свого  національного перейшла до маленького хлопчика і визначила його життєвий шлях. Батьки дружили з такими знаменитими сусідами як Василь Тарновський, Василь Горленко, Петро Дорошенко, Петро Новицький, спілкування з якими було цікавим і повчальним для малого Павлика, а часті поїздки з батьками за кордон розвивали у нього допитливість і спостережливість, прилучали до європейської культури.

Деякий час малий Павло навчався в гімназії давнього полкового міста Стародуба (тепер це місто в Російській Федерації), в якому колись був полковником перший гетьман з цього роду Іван Ілліч Скоропадський, а потім, разом з батьками, переїжджає до Москви, де одержує чудову домашню освіту від запрошених кращих педагогів, столичних професорів, не забуваючи щороку складати екзамени за курс гімназії. А далі – навчання в колись знаменитому, а тепер підупалому Пажеському корпусі, про який у нього залишились найгірші спогади, по закінченні якого одержує призначення в кавалергардський полк, де колись служив і його батько. В пажеському корпусі, до речі, Павло сидів за одною партою із майбутнім знаменитим бойовим генералом, фіном Маннергеймом. Уряд дбав про виховання вірнопідданих слуг з синів знатних родів з числа інородців і щороку приймав до Пажеського корпусу кількох таких юнаків. Служба в полку мало приваблює молодого офіцера і він скоро бере відпустку і їде за кордон. Відвідує Англію, Голландію, Бельгію, Швейцарію, Німеччину,  придивляється до тамтешнього життя. Особливо довго залишається у Франції, відвідуючи лекції у знаменитому столичному університеті Сорбонна.  Втручання матері, нарешті, поклало край цій тривалій „відпустці” і Павло, через Італію і Грецію повертається на батьківщину. Повернення це не було  простим. Витративши гроші на вивчення Греції, він не мав за що купити квиток на пароплав і повертався додому впроголодь, на палубі вугільного пароплава, вважаючи принизливим позичати у когось гроші. Можна уявити здивування  команди вугільного пароплава, коли в одеському порту, під час митного контролю з’ясувалось, що їхній напівголодний пасажир в дійсності був корнетом гвардійського полку. 

Після повернення в полк він усе своє дозвілля присвячує самоосвіті, ґрунтовно вивчаючи історію країн, які недавно відвідав. На службі і в спілкуванні з колегами та в придворних колах відзначається незалежним характером і самостійністю суджень. З початком російсько-японської війни добровільно відправляється на фронт і одержує призначення командира сотні Забайкальського козацького війська. Мужність і героїзм приносять йому першу вагому відзнаку – золоту зброю. 1905 року, після повернення з Далекого Сходу, П.Скоропадського призначають флігель-ад’ютантом царя, присвоюючи звання полковника. Ліберальний стиль і демократичні манери подобаються не всім при імператорському дворі і в 1910 році його призначають командиром лейб-гвардії кавалерійського полку. В 1912 році  одержує звання генерал-майора, стає членом імператорського почту („свиты»). Всю свою немалу енергію і бойовий досвід вкладає в бойову підготовку особового складу полку і уже в першому бою в 1914 році вщент громить німецьку бригаду. За цей бій молодий генерал був нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня та призначений командиром кінної бригади 1-ї гвардійської дивізії. Після успішного бою під Трисвятами  П.П.Скоропадський стає генерал-лейтенантом, а згодом і командиром 34 –го армійського корпусу.

Своє головне завдання після Лютневої революції 1917 року П.П.Скоропадський бачить в українізації цього корпусу, з чим він успішно справляється. Корпус перетворюється в добре організоване національне українське військове з’єднання, виділяючись своєю дисципліною і боєздатністю. В жовтні 1917 року , в Чигирині,  2000 делегатів від 60 тисяч козаків обирають П.П.Скоропадського Військовим Отаманом Українського Вільного Козацтва. Ці події викликають тривогу і  незадоволення  Центральної Ради,  яка  переходить в опозицію до генерала,    6 січня він добровільно складає з себе повноваження командира корпусу, а Рада завершує демобілізацію армії. Останні дебати з цього питання велися в Центральній Раді тоді, коли більшовицькі шрапнелі вже рвалися над її куполом (колишній Педагогічний музей Києва). Підписавши Брестський мирний договір, довелось кликати для порятунку німців, які дійсно вигнали з України більшовиків, але дуже скоро, побачивши нездатність уряду Центральної Ради виконати взяті на себе зобов’язання, практично встановили в країні окупаційний режим.

В умовах політичного безладу і посилення втручання німців  у внутрішні справи країни Павло Скоропадський створює Українську Народну Громаду, куди ввійшло Вільне Козацтво та ряд офіцерів згаданого вище корпусу. До співпраці з Громадою прилучилися і представники української інтелігенції, такі як Василь Кочубей, Микола Устинович, Володимир Мацько та інші. До Громади приєдналася і партія українських хліборобів на чолі з її видатними лідерами Миколою Міхновським, В’ячеславом Липинським, братами Володимиром і Сергієм Шеметами. В їх середовищі на кінець березня 1918 року визріває ідея встановлення в країні твердої влади у вигляді традиційної і добре відомої народу форми гетьманства. І найбільш підходящим на посаду гетьмана був, звичайно, генерал Павло Скоропадський.