Друга Світова війна у Бахмачі

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 (Витяг з нарису Д. Дороша "Місто моєї зрілості". Продовження. Коментарі й доповнення М. Виноградова)
 
Одразу після окупації в нашому місті з’явилися безліч німецьких окупаційних установ, які позаймали найкращі вцілілі садиби міста. Так, у будинку де розташовувався Бахмацький райвиконком, облаштувалась польова жандармерія; у будівлі колишньої поліклініки – міська поліція, а поряд з нею, у будиночках колишнього дитячого садка – цивільна поліція, яку очолював Ткаченко. У будівлі колишньої їдальні, трохи пізніше від інших, було зосереджено якусь фельджандармерію – гестапо. А незадовго до звільнення Бахмача у місто прибула команда жандармів над жандармерією, які всі як один були у темно-сірій формі з аксельбантами, майже у кожного була собака й купа озброєння. У місті їх мало хто бачив; вони розташувалися на базі поштового ящику №16 й головною їх метою, здається, було контролювати, тобто „брати за жабри”, своїх жандармів, поліцаїв та гестапівців.

Після того, як розташувались „силовики”, почали свою роботу, й так би мовити, цивільні установи. Бахмацьку районну управу очолив Синайський, а міську – Федір Онанович Путря, син місцевого куркуля. Паспортний кабінет очолив Криловський – старий офіцер Білої армії; а біржу праці – Кириченко [1].
 
Пригадую, що у місцевій поліції тоді працювали Самофалов, Петро Князев, Арнольд Костровський, Олексій Ємельянов, Костянтин Куманцов. Останніх двох, здається, самі німці перед тим, як покинути місто, пустили „у розхід”, як кажуть. Петро Князев відзначився тим, що спочатку пограбував родину Соколових (матір, сина й дочку), вкравши у них чотири радянських золотих монети - „червонці”, а потім звів на них якийсь наклеп, за що усю родину відправили до гестапо, де вони й загинули. Поліцаї раболіпствували перед жандармерією й навіть прали їм білизну, латали шкарпетки і онучі, приносили їм харчі, топили груби, мили підлогу. Основним завданням поліції було винюхувати серед населення, де в кого є добротні речі. Так у мого брата Федора вони забрали добротне осіннє пальто, а мій сусід-поліцай Ємельянов, дізнавшись, що у мене хороші меблі, одного разу запряженим конем приїхав за ними до мого двору. Мої протести були марними; „Це, - говорить, - для польової поліції”, й дав знати, що якщо буду мовчати – то буду дихати (тобто жити).

У жовтні 1941 року до міста прибув каральний загін, завданням якого було знищення колишніх партійних, комсомольських й радянських активістів. У ці дні загинули колишній секретар райкому КП(б)У Білан, Вігерт, Гревцов, А.М. Козлов, П. Лелетко. Лютував цей загін й у навколишніх селах; у селі Бахмач-2, наприклад, вони розстріляли Приклепка, Івана Лук`яницю, Гурія Назаренка. Врятувався тоді лише Панас Кисіль, якого попередив про арешт сусіда, Микита Мусієнко, через свого сина Миколу. Сам П. Кисіль усю окупацію пересидів у Коропі.

У ті часи населення виживало за рахунок стихійного ринку, який діяів у місті, й де мінялися й продавалися сільськогосподарські продукти та „промислові” товари. Тут можна було придбати або обміняти саморобну шкіру-сирець, саморобне мило, самогонку, запальничку, зроблену з патронів. Ковалі виставляли сапи, кочерги, шпуги, окови для льохів, замки тощо. Німці почувалися на цьому базарі господарями: як побачать, що хтось продає горілку – підійдуть, вип’ють усю, а грошей, як правило, ні марки не заплатять. Декілька разів на ринку робили облави на молодь, яку відправляли на роботи до Німеччини. До речі про роботи у Німеччині. Мало хто з молоді погоджувалося їхати туди добровільно (наприклад, Іван Іванович Іванько), більшість же чинила мобілізації пасивний супротив. Це змушувало окупантів вдаватися до хитрощів. Так у селі Тиниці при німцях діяла сільськогосподарська школа, куди потяглася молодь з усього району. Одного разу школу оточили й давай мобілізовувати учнів старшого віку на роботи до Німеччини. Але батьки, почувши про це, різними шляхами (хто вмовлянням, хто викупом) того разу вирвали своїх дітей. З нашого кутка до Німеччини забрали Галину Дмитрівну Галат, Катерину Дмитрівну Хам, Галину Пільчевську. Як назбирають партію молоді, то відправляють їх до Чернігова, вже звідти, ешелонами гнали у Німеччину.

У місті працював і ресторан, де основним контингентом були німці. Тут перекладачкою, а за сумісництвом співачкою, працювала Марія Несторівна Іванюшенкова. Коронним її номером була „Пісня німецького патруля”, мотив якої був схожий на нашу пісню „Літом я родився ніччю при луні...” Були й такі дівчата, які повністю онімечувалися. Пригадую, як довелось мені зустрітися у Києві із землячкою Ганною Панютою. „Ось, - думаю, - допоможе мені вирватися з Києва”. А вона наче дурману напилася: „Хде ві піль, чехо ві пріехаль у Кіеф?” на німецький штиб. Бачу, що тут моє не бере, що нам говорить ні про що. Кажу: „До побачення”, чую у відповідь: „Дохвіданія”. Плюнув, й пішов від неї геть. Ну, думаю, оце попав на земляка!

Влітку 1942 року німці влаштували футбольні змагання між німцями й нашою молоддю, а коли наші хлопці почали їм „сипати” голи, почали поправляти свої футбольні справи за допомогою рук, пригостивши деяких наших хлопців лящами по потилиці. Правда, поляки почали голосно кричати, що „цо не гут”. Й на фронті у цей час справи йшли „не гут”, тому німецький гарнізон, що розташовувався у залізничній школі, поїхав на допомогу фронту, а натомість приїхали до цієї школи мадярські солдати. Були вони вічно голодні. З першого ж дня у Бахмачі вони розійшлися по місту просити: „дай трохи керосину”, „дай трохи солі”, „дай трохи молока”, „дай трохи картоплі”; й усього потроху доводилося давати. А як застане, що в господині витягли з печі чавун з картоплею, то не вийде з за столу, поки не побачить дна чавуна, з’ївши сам усю картоплю. З Бахмача мадяри поїхали втихомирювати cелян у партизанських краях. Вони, до речі, їздили „втихомирювати” Корюківку. Завдання було таке, щоб ніхто в живих не залишався у партизанських селах. Коли мадяри приїхали назад до Бахмача, було видно, що вони роздратовані; мабуть думали, що їх німецький командир відзначить, а він себе вів так, нібито вони нічого не зробили. І знову довелося їм ходити по місту, випрошуючи „трохи солі”, „трохи молока” тощо.

За період окупації Бахмача було два випадки, коли окупанти покидали місто: першого разу, коли ковпаківці йшли поза Сеймом у Поліські ліси; й другого – коли радянські війська влітку раптово зайняли Харків. До станції Бахмач тоді прибули залізничні підрозділи німецької регулярної фронтової армії, які перебрали на себе усю владу у місті.
 (Далі буде)

[1] Усе доросле міське населення мало щодня з’являтися на цю біржу праці й виконувати безплатно роботу, головним чином навантажувати та розвантажувати вагони, ремонтувати залізничне полотно, копати бліндажі тощо. („Історія міст  і сіл Української РСР. Чернігівська область”. // К., 1972 – С.140)